Згори вниз. Книга страхів
Шрифт:
Люда блискуче грала в більярд, ще вона грала на гітарі і мала татуювання на лівій руці. Її хлопець приїздив до неї з Коломиї на мотоциклі. Весілля мало бути восени, а в кінці літа Люда поїхала з друзями в Тлумач і стрибнула там з третього поверху.
– Не підходи, бо я стрибну, - сказала Люда своєму п’яному другові, вилізши на підвіконник якогось тамтешнього гуртожитку.
Друг не повірив і спробував підійти.
Люда поламала собі хребет і залишилась назавжди прикутою до інвалідного візка, який купили на кошти селищної
– Я тебе люблю і буду любити завжди. Якщо ти все-таки вилікуєшся, то дай мені знати. Навіть якщо я вже буду одружений, все одно повернусь до тебе.
І відразу після того одружився з іншою.
Люда перестала грати в більярд, зате навчилась вишивати найрізноманітнішими способами і не ходити. Руки стали їй і руками, і ногами.
Саме тоді моя корова - мама Ласьки - розбила буцанням копицю Камайкіного сіна. Я втратила корову з виду, бо зачиталась «Знедоленими» Гюго.
Старій Камайкіній відразу донесли, чия корова розбила копицю, а та, маючи добрий гумор, миттю прибігла зі мною сваритись. Я пробувала відбуркуватись, але на останнє, що Камайкіна без упину повторювала, я не мала аргументів. Вона кричала:
– Хто мені тепер складе копицю?! Хто мені тепер її складе?!
А ще є Шапочка. Хлопчик років восьми, якого мама постійно віддає до інтернату і який постійно з інтернату тікає. Мама також тікає. Кілька разів на рік. В Одесу. З коханцями. Але завжди повертається.
Шапочка хворий на епілепсію, і коли йому щось говорити, він відповідає:
– Що?
Я йду на цвинтар, який я називаю плодово-ягідним, а Шапочка за мною. На цвинтарі росте все, що я найбільше люблю: суниці величиною в кулак, черешні, вишні, яблука, грушки і сливи, білі і сині. Можна понаривати собі повну пазуху чого хочеш, а потім смачно прогулюватися могилами і вивчати написи.
Шапочка дихає мені в спину.
– Шапочка, я йду на цвинтар, - кажу йому, - ти за мною?
– Що?
– відповідає Шапочка і на крок відступає.
– Ти би краще подивився за коровами. Як зайде в город, буде і тобі, і мені.
– Що?
– відповідає Шапочка і на крок підступає.
– Ти не боїшся ходити на цвинтар, Шапочка?
Шапочка не знає, що сказати. Вагається між «Що?» і «Не боюсь». Врешті відповідає:
– Не боюсь. Чого мені боятись. Коли я вмру, буду тут лежати.
– Може, і не будеш. Поки ти вмреш, на цьому цвинтарі вже не залишиться місця для твоєї могили.
– Чого це не залишиться?
– обурюється Шапочка і втікає між кущі.
Коли мама Шапочки вкотре втекла з коханцем в Одесу, Шапочка пішов на Берем’янський став, заплив на два метри від берега і втопився.
– Шапочка, - говорили Шапочці ангели на небесних воротах, - нащо ти пішов купатися на Берем’янський став? Ти ж знаєш, що у воді тебе ловить твоя хвороба.
– Що?
– відповів Шапочка.
– Дивися, Шапочка, це тобі не інтернат, звідси не втечеш.
Шапочка не знав, що сказати. Завагався між «Що?» і «Захочу і втечу!». Врешті відповів:
– Захочу і втечу!
Деякі груші краще не рвати. Вони ростуть просто на могилах. Груші великі і соковиті, схожі на людські черепи, але я не забобонна і з охотою з’їм кілька десятків.
Раптом бачу: стоїть Люба Вулан зі своїм нормальним молодшим братом.
– Лізь на грушу, - наказує Любі брат. Люба регоче і намагається поцілувати брата в чоло.
– Лізь на грушу, я кому сказав!
Люба заходиться дертися на дерево. Просто під грушею могила Васильовського - батька трьох рудоволосих чортенят. Васильовський каже Любі:
– Любо, не лізь на грушу. Ти колись лізла на вишню, і що сталося?
– Швидше лізь, - підганяє Любу брат.
Люба вилізла на першу товсту гілку і регоче.
– Лізь вище, - наказує брат.
– Не треба, Любо, - наполягає Васильовський, - твій брат поганий. Він хоче твоєї смерті або смерті твоєї дитини.
Люба вилізла на ще одну гілку, вищу. Вона повисла над нами всіма і усміхається. Поділ її спідниці задирається, і я бачу, що вона також без трусів.
– А тепер стрибай, Люба!
– кричить Любин брат.
– Стрибай на землю!
– Люба, не стрибай, - реву я, - ні в якому разі не стрибай!
Васильовський скрушно похитує своїми грушоподібними черепами поміж галуззям.
– Стрибай, Любо!
– Не стрибай, Любо!
– Стрибай, Любо!
– Люба готується стрибати.
І тоді з'являється моя корова. Ласька. Вона дає червоне молоко і тужливо мукає, вона незабаром здохне, але зараз вона знає, на чиєму боці добро.
Ласька заревла як бик, пустила з ніздрів язик полум’я, вдарила копитом об землю і кинулась з рогами на Любиного брата.
Любин брат навіть не встиг злякатися, як з величезною силою беркицьнувся у свіжо викопану Шапоччину могилу.
Ласька постояла над могильною ямою, ще кілька хвилин постерегла Любиного брата, а тоді повернулася на пасовисько рвати вицвілу траву і тужливо мукати.
– Любо, нащо ти слухаєш цього придурка?
– говорила я, допомагаючи Любі злізати з груші.
– Бо я його люблю, - відповіла Люба.
– Слухай, а ти колись впала з вишні чи народилася без піднебіння і тому німа?
– В мене нема піднебіння, - і усміхаючись, Люба роззявила рот, щоб це мені показати.
Я їй віддала свої труси.