Згори вниз. Книга страхів
Шрифт:
Батьки приїжджають зранку в неділю, привозять мені шоколадки і абрикоси. Мама притискає мене до грудей, а потім раптом відсахується і починає кричати за воші. Все, як я собі уявляла.
– Мамо, тут люди такі нещасні, що воші їм зовсім не заважають. Тут у всіх є воші, навіть в бабиних курей. Як я могла їх уникнути?
Ввечері батьки вже лаштуються повертатись.
– Я їду з вами, - кажу я.
– Побудь ще тиждень, - просить мама, - корова
Баба сидить на лавці під літньою кухнею, дивиться на татів автомобіль, на пса в буді, на порожню стайню, на своїх вошивих курей, на порожню стайню і мовчить.
– Я не можу тут залишитися!
– мало не плачу я.
– Я тут більше не можу бути! Не знати, хто за цей тиждень ще помре!
– Залишся, - продовжує мама, - тут є що їсти, є яблука, грушки, виноград достигне за кілька днів.
– Так-так, донько, - каже баба, - лишайся, тут є се-то.
– Почекайте на мене, - плачу я, - піду зберу речі! Я швидко! Я їду з вами!
Забігаю в хату і швидкоруч збираю клунок своїх шортів і майок, зубну щітку, книжки, старенький магнітофон «Карпати», ще щось.
Чую, як «запорожець» батьків рушає з місця.
– Чекайте на мене!
– стрімголов лечу на дорогу і застаю від батьківського «запорожця» тільки дим та й нитку.
– Нащо ви мене тут лишили!
– сльози горохом скочуються на ґрунтову дорогу.
Раптом з'являється моя корова Ласька, нагинається, і я вискакую їй на спину.
– Давай, Ласька! Скачи за тою машиною!
Ласька скаче, як кінь, галопом, я підстрибую в неї на спині, вітер розвіває мені волосся і висушує очі. Ми з Лаською, як воша на коні.
– Ласька! Тут неможливо залишатись! Тут цвинтар, а не люди! Я нічим їм не допоможу!
Малі Васильовські вибігають з подвір’я мені назустріч і радісно витанцьовують.
– Вона померла! Вуйна померла!
– кричать вони.
– Як гарно, - кажу їм і скачу далі.
– Мені треба підживитись, - повертає голову Ласька, - не наздожену машину, якщо не підживлюсь!
Я відриваю шматок свого стегна і вкидаю Ласьці до писка.
Батьки в машині помічають нас. Мама каже татові:
– Їдь швидше! Вони вже на хвості!
– Як я тобі поїду швидше, - нервується тато, - в мене газовий балон протікає!
– Ласька! Давай, моя люба! Ми їх можемо навіть перегнати!
– переможно кричу я.
– Без трусів дуже приємно, виявляється! Ласька, давай! Переганяємо! Тікаємо звідси!
– Ох, Таня, - кокетливо підсміюється Ласька, - ми з тобою такі псишки! Такі псишки!
Село і його відьми
Тато народився в селі, в якому мешкають відьми і змарновані люди. Дітей і тварин до уваги не беру. Ще в цьому селі залишилось моє дитинство. Мій дитячий одяг, особливо яскраво-жовті ґумаки і підозріле червоняве пальтечко в клітинку з бомбонами на грудях. Татові шахи. Татові друзі
Ще в селі є хлібопекарня, сплюндрований католицький костел і цвинтар. Жителі села містичним чином гуртуються навколо цих трьох не то будівель, не то метафізичних категорій, бо всі працювали, працюють або працюватимуть на пекарні, всі так чи інак за часів атеїзму брали участь у сплюндруванні костелу і всі рано чи пізно лежатимуть пліч-о-пліч на старому польсько-еврейсько-західноукраїнському цвинтарі.
Більшість відьом працювали на пекарні, одна навіть доводиться мені якоюсь далекою тіткою.
Її звали Катериною. Вона пахла хлібом. Її комірчина, до якої я крадькома зазирала, була завалена зачерствілими пекарськими виробами. Казали, що вона годувала хлібом курей і свиней і що її кури взагалі не дивляться на пшеницю.
Катерина кілька разів била тата, коли той ще був зовсім малим. Катерина била двох татових молодших сестер, а якось навіть набила татову маму. Вона ненавиділа людей за те, що вони живуть краще, і за те, що вони живуть взагалі.
Кожного ранку я спостерігала за тим, як Катерина несла до своєї комірчини з криниці воду. Несла відра у двох руках. Опустивши голову. В хустці. Я визирала з вікна через фіранку, тому Катерина не могла мене бачити. Але бачила. В останній момент, коли вона вже мала зникнути в комірчині, раптом різко повертала голову в мій бік і пильно-пильно, з усією ненавистю, яка тільки вміщувалась в такій невеличкій жіночці, дивилася мені просто в очі, через фіранку, що за нею неможливо було когось розгледіти. Я зі страху відразу падала на підлогу, перебуваючи у стані паралічу наступні півгодини.
Я відчувала перед Катериною вину за те, що знаю про її відьмацтво. За те, що слідкую за нею, що постійно у чомусь її підозрюю. Вона мені подобалась. Бо в такому селі, яким було село мого тата, бути відьмою - єдина більш-менш гідна альтернатива змарнованості. Мисляча людина мусила вибирати. Або перестати мислити, або мислити абсолютно інакше. Тебе або почнуть зневажати, або боятимуться.
Тоді для мене не було нічого страшнішого, як ця Катерина. Каська.
Для тата, вже дорослого, напевно, також. Коли він приїжджав в село на вихідні мене провідати, так само, кожного ранку спостерігав за Каською через вікно. Якось я застала його спаралізованого на підлозі. Ми мовчки перезирнулись.
– Дивись, нікому не кажи, - сказав мені потім тато, коли ми разом лузали гарбузове насіння, - і будь обережною.
Я здивовано перепитала:
– Що нікому не казати?
Тато відмахнувся. Він любив лузати в селі гарбузове насіння, можливо, саме заради цього він в село і приїжджав. Видовище не з приємних. Тато обпльовував лушпинням себе і все довкола себе. Він сидів серед лушпиння, як Пантагрюель. Я намагалась лузати насіння так само, але в мене однаково виходило акуратніше.