Згори вниз. Книга страхів
Шрифт:
Тоді я розповідала мамі, де Цвєтка ховає від неї щоденники.
Цвєтка дуже погано вчилась у школі.
Вона була першою моєю жінкою.
– Ти подібна на чоловіка, - казала мені Цвєтка, - ти виростеш чоловіком.
Я не ображалась. Мені приємно було бути для неї чоловіком. Якби в цьому світі можна було щось змінювати, я б змінила час і простір, тільки аби зараз бути до неї по-чоловічому
Я втратила Цвєтку, коли вона вийшла заміж.
Вона втратить мене, коли я допишу це оповідання.
Я не помітила, як в ній відбувались радикальні жіночі метаморфози.
Одного разу я знайшла в шафці з її білизною, куди регулярно заглядала з невідомих мені причин, клаптик тканини, залитий кров’ю. Я взяла клаптик і понесла мамі на кухню. Я була впевнена, що мама, побачивши його, візьметься за голову, закричить, бо він був доказом якщо не якогось страшного Цвєтчиного гріха, то її страшної невиліковної хвороби.
Мама веліла віднести його назад і більше не нишпорити в Цвєтчиній білизні.
– Підростеш - зрозумієш, - таємниче казала мама, але я, скільки не росту, все одно нічого не розумію більше, ніж тоді.
Цвєтка мастурбувала так, що я не помічала цього, перебуваючи з нею в одній кімнаті. Вона не змінювалася в лиці, не змінювався тембр її голосу і швидкість її дихання.
До неї приходили хлопці, і вона з ними цілувалася. Я ненавиділа кожного з них, навіть височенного чорнобрисого тенісиста, який волочив за собою свою ракетку вартістю 500 у. о.
Я знаходила її сховки сигарет і викидала сигарети через вікно.
Я одягала її, коли вона місяць ходила зі зламаною рукою.
Я носилася з її фотокарткою на паспорт як з іконою.
А якось ми кохалися.
Вона гуляла по хаті в самій білизні, і я соромилася подивитися на її ідеальне істеричне тіло.
– Я вмію цілуватися по-чоловічому, - раптом не знати чого сказала я.
– І як?
– хіхікнула Цвєтка.
– Хочеш, я тобі покажу?
– Покажи.
– Але для цього ти маєш лягти на диван.
Цвєтка слухняно лягла горілиць на диван, в самій білизні, така худенька і моя. Я лягла на неї згори, імітуючи пристрасть, вивчену з телевізора, притулилась губами до її рота, руками гладила її груди. Цвєтка не опиралась. їй це подобалось. Вона тулилась до мене як до чоловіка, і я була Першим, кому пощастило стягнути з неї ліфчик.
А потім в мене не «встало». Я не знала, що робити далі і втекла надвір грати у волейбол.
Залишила Цвєтку сам на сам з її тілом і її руками.
В дитячій на підвіконнику довгий час жив кактус, до якого Цвєтка
– Там нічого нема, - кричала я, - порожнина і трохи води!!!
– Звідки ти знаєш? Може, там щось інше.
– Там порожнеча, не треба туди зазирати!
Я шкодувала кактус. Після екзекуції він неодмінно всохне. А кактус мені подобався своєю ворожістю і тим, що ніколи не цвів.
– Може, він якраз зацвіте, якщо відрізати верх, - переконувала мене Цвєтка.
– Я не хочу, щоб він цвів. Тобі мало фуксії і мушкательки?
– Мені цікаво, щоби він зацвів!
– Як він зацвіте, коли ти йому відріжеш голову?! Ти би зацвіла без голови?
Цвєтка не знала, чи зацвіла би вона без голови, але це її не переконало.
Я повернулась зі школи і застала кактус вже обезглавленим. Він стояв у своєму горщечку на кухонному столі, стухлий і залитий невідомою рідиною. Якраз з неї, можливо, виготовляють мексиканську текілу.
Цвєтка сиділа біля кактуса і плакала. Плакала вперше, відколи я її пам'ятаю.
– Я ж казала!
– розпачливо взялася її заспокоювати.
– Не треба було туди зазирати! Там нічого нема, крім порожнечі!
Цвєтка здавала вступний іспит з географії, тому повісила на килим в дитячій величезну географічну карту світу. Я вперше бачила світ згори. Таким розфарбованим в різні строкаті кольори, таким як на долоні, зовсім нереальним, іграшковим.
– Ну, знайди мені тут Нову Зеландію!
– сказала Цвєтка.
Я почала шукати і шукала кілька годин. Я зовсім не знала, де та Зеландія, уявлення не мала. Імена міст, країн і островів крутилися в моїй голові, очі почервоніли і мало не вилізали з орбіт, а Цвєтка сиділа на дивані і смакувала мою поразку.
– Ти хоч підкажи трохи, - молила я.
– Невже світ такий великий, що я маю підказувати?
– Цвєтка любила філософствувати там, де всякий філософ просто би заплакав.
– Коли знайдеш Нову Зеландію, збудиш мене? Добре?
– Я здаюсь. Де вона?
– Ха, ти хочеш, щоб все так просто?
Коли нарешті я знайшла Нову Зеландію, то зненавиділа цілий світ, кожен його острів і півострів, кожну його найменшу річечку.
Цвєтка не здала іспит з географії, але в університет все одно поступила.
Через тиждень я знала карту напам'ять, але що з того?
Мені часто снилося, як ми живемо з Цвєткою на горішньому поверсі старого польського будинку в центрі якогось галицького міста.