Згори вниз. Книга страхів
Шрифт:
Корова знає, де. Вона прямує до склепу і я не встигаю вкотре обізвати її сукою, як Ласька забігає у великі залізні двері магазину і зникає в кам'яній прохолоді.
Склеп колись був сільською початковою школою. Моя баба провчилась тут два класи, а потім перестала, бо мусила пасти корову. Те, що відбувається, відбувається дуже символічно. Ласька забігла в школу відмолювати гріхи всіх попередніх бабиних корів, а особливо тої, через яку баба лишилася неграмотною.
У склепі за прилавком сидить Мурашка - старша жіночка-продавець, для якої до кінця залишатися у спорожнілому магазині - справа честі. Вона меланхолійно дивиться на мою корову, а корова благально дивиться на
– Я вас слухаю. Що ви хотіли?
– Ласька! Йди додому! Я обіцяю, що не буду бити, - втомлено кажу я.
– Жіночко, - звертаюсь до Мурашки, - давайте заріжемо цю корову, і ви будете мати що продавати.
Мурашка радіє, але вчасно остерігається:
– А баба не будуть проти?
– Ми бабі не скажемо. Я збрешу, що корову забрали в дурдом.
Нарешті ми - дві псишки - повертаємось додому. Баба стурбовано виглядає з воріт.
– Де ви так довго?
– каже вона і дає Ласьці пити з відра холодної криничної води.
– Дайте їй дусту кубиками, а не води, - заледве спромагаюсь хоч на якусь захисну репліку.
Ласька треться шиєю об худенький бабин тулуб, як домашній пес.
– Маленька моя, - гладить корову баба, - втомилася? Хочеш питки?
– Дуже втомилася, - відповідає Ласька, - а найгірше - вона, - і киває на мене, - як вона мене мучить! Коли вже нарешті за нею приїдуть батьки?!
Батьки приїдуть за кілька днів. Ще трохи. Мене треба перед школою добре відтерти, особливо п'яти, і вивести з голови вошей. Треба купити зошити і щоденник. Так що вони можуть приїхати от-от, суко.
Люба Вулан не завжди була глухонімою. В дитинстві вона впала з чужої черешні, коли господар спіймав її на гарячому. Після того, з переляку, вона більше не промовила ані слова.
Хоча дехто каже, що вона народилася без піднебіння і взагалі ніколи не говорила.
Вона одягається у довгі подерті спідниці і ходить боса в будь-яку пору року. Її мама з метою економії шампунів завжди стриже її налисо. Тому Люба перебуває у постійному стані відростання. Коли в неї місячні, вона вся заляпана кров'ю. Її молодший брат Вулан на пасовиську щодня її ґвалтує, а вона моторошно регоче. Деколи після всього Люба пригортає його і цілує в чоло. Я в цей час дивлюся за Любимими коровами. Якщо з ними щось станеться, Любина мама накаже Любиному братові висікти Любу різками, і той з радістю візьметься за виконання.
Люба стала для свого брата першою жінкою. Незабаром він стане для неї першим і єдиним гінекологом, коли треба буде з метою економії в домашніх умовах робити аборт.
Вона завжди моторошно регоче, хоча деколи мені здається, що це так вона усміхається.
Васильовські: худезна висока мама і три руді дівчинки сидять на сходах сірої мурованої хати і чекають, коли вмре стара вуйна.
Коли вона вмре, хата стане їхньою, бо вони не мають де жити. Поки що вони всі четверо живуть у старенькій літній кухні, яка стоїть поруч з хатою. Вони, особливо руді дівчатка, чекають з великим нетерпінням, коли вже переберуться у розкішні, покриті мохом і цвіллю, як сама вуйна, хороми, будуть стрибати по затхлих, але вишитих подушках, будуть спати на курячих, але перинах.
Першими словами наймолодшої рудої дівчинки було:
– Вуйночко, коли ви помрете?
На що вуйночка відповіла:
– Помру, донько.
Дівчатка по черзі носять старій вуйні в хороми їсти і пити.
Вуйна живе вже ціле століття.
Васильовська старша кожного дня їде поїздом на роботу в Коломию. Вона працює вахтеркою в Історичному музеї. Коли працівники музею не виходять на роботу, а таке трапляється майже завжди, Васильовська зачиняється в музеї і нікого не впускає. Нечасті відвідувачі - любителі старовини або підпилі польські туристи - гримають у двері, просяться досередини (бо сьогодні не вихідний і музей мав би бути відчинений), а Васильовська виглядає з-за фіранки, як наляканий привид, як музейний експонат XVI століття і киває головою, що, мовляв, сьогодні Історія недоступна, в неї депресія, а я всього лиш Васильовська, в якої троє рудих доньок і безсмертна вуйна.
Малі Васильовські не мають що їсти, ходять в яскравих кольорових сукенках, подарованих їм мешканцями села, в бантиках, але без трусів. З носа в них завжди течуть шмарки, і дівчатка їх смачно облизують. Ноги в них по коліна вимащені в болото.
Васильовські такі руді, і ластовиння на їхніх обличчях таке барвисте, що деколи вони нагадують мені великий соняшник, в якому заховалось замурзане чортеня.
Коли захворіла корова, баба почала виводити її щоночі на прогулянку.
Ласька стала давати червоне молоко і тужливо мукати.
Я сиджу на воротах і виглядаю автомобіль батьків, баба водить корову колами по подвір’ю.
– Доньцю, ти не сиди там, - каже мені баба, - вже пізно. Видно, що вони нинькі не приїдуть.
– Вони можуть приїхати і пізно вночі. їм не страшно на машині.
– Або можуть мати роботу, - продовжує мислити вголос баба.
– Тяжко, як тяжко, - від себе додає Ласька, - кров пішла в молоко.
Я чекаю на маму і одночасно боюся. Уявляю, як вона притулить мою голову до грудей, а потім раптом відсахнеться:
– Таня! В тебе повна голова вошей!
Я вдам, що здивувалась:
– Що ти таке кажеш? Які воші?
– Воші скачуть по твоїй голові як коні! Як ти допустила до такого?!
– Мамо, в мене немає вошей!
– А це що таке?!
– і виймає з волосся велику товстеньку вошку.
– Ти взагалі не чешешся?! Не миєш голову? Ну як їх могло наплодитись так багато?!
– Мамо, тут у всіх дітей є воші! Я не винна. Вони перескакують!
Я дуже боюся маминого приїзду. Колись мама так само зреагувала, виявивши у мене гострики. Потім я сиділа за стодолою і виколупувала гостриків паличкою з власного гімна, щоб переконати маму у їхній переконливій відсутності.
– Не треба залишати мене в баби так надовго! Скоро я не тільки буду пасти корову, але й доїти її!
Баба гладить Лаську по чолі і поволі водить її подвір’ям. Ласька сумирно човгає туди-сюди.
– Бабко, нащо ви водите корову по подвір’ю?!
– кричу бабі з воріт.
– Вона хоче погуляти. Ти хочеш погуляти, правда, Ласько?
– Правда, - відповідає Ласька.
У Камайкіної є молода вродлива донька Люда, яка колись була активним організатором перетворення сільської дитячої бібліотеки на більярдний клуб. Стара товста бібліотекарка змушена була віддати частину книжок у філіал сусіднього села, а частину просто роздарувати місцевим дітям. Мені тоді перепали «Пригоди Електроніка» і «Мала Баба Яга», тому появі більярдного клубу я щиро раділа.