Жадані пороги землі
Шрифт:
Пост-імена давали сиротам — вихованцям Космофлоту. Система пост-імен мала свою градацію, і це завжди гарантувало максимальну увагу до особистості, яка виховувалася не в родині. “Дель” означало, що мої батьки походили з Землі, але я починав життя за її межами.
Я стенув плечима.
— Якось не думав. Мене це не ображає і не підносить. Та й учитель не радив.
— Хто він? — спитала Трістан, радше для годиться.
— Сарторіс Нгама. Директор школи Спостерігачів.
Хана кивнула.
— Був на “Аяксі” років п’ятнадцять тому. Кремезний такий африканець, симпатичний,
— Так на Землі раніше казали, кому “за тридцять”, — засміявся я. — Пригадую, читав у книгах з історії етики. А скільки тобі?
— Якщо відповідати, як раніше, — не без кокетливої погорди сказала вона, — тоді “до шістнадцяти”. Сорок один рік.
Жінка є жінка. Хоч у двадцятому, хоч у двадцять третьому столітті. Нині активний вік людини півтораста років, а вона однаково молодиться, хоч насправді їй мінімум сорок шість.
Ознайомився з пультом зв’язку. Він був стандартним, маючи досвід, я міг би працювати на ньому з заплющеними очима. Я так Хані й сказав.
— Твоє завдання, — сказала Трістан спокійно, — стежити за станом відеокамер. Це головне. А зв’язок у нас буває не часто.
— Яких відеокамер? — похопився я, не звертаючи уваги на останні слова.
Хана не розуміюче, з підозрою глянула на мене. Підвелася з крісла.
— Як — яких? Системи “Поліканал”.
Це була система відеокамер внутрішнього огляду. Теоретично кожен, використовуючи свій браслет, міг будь-якої миті подивитись, що робиться будь-де на його кораблі. Але — теоретично. “Поліканал” входив до стандартної системи зв’язку, і за неписаним правилом його вимикали з етичних міркувань. Увімкнути міг лише відповідальний черговий.
— Тобто, це значить, що нас зараз усі бачать?
Хана підійшла до пульту. Сріблястий комбінезон щільно прилягав до тіла, рухливого й пружного, мов ртуть. І — холод, яким віяло, коли вона відводила свій клято знайомий погляд. Натиснула кнопки.
На екрані виникли зображення. Шлюз, коридор, Свен Левський у своєму медичному відсіку, навіть санітарний вузол — порожній, на мою превелику радість.
Так я отримав перший наочний урок нової етики “Аяксу”.
І знову нічого не зрозумів.
А нині, через два роки, браслет монотонно дає мені останній урок. Я вимкнув звук. Зрозуміло, що оператори також поставили підписи. Гавейн, Спарелл, Шевчук, М’боу. Всі були проти мене. Всі.
Над шлюзом заблимав напис: “Шлюз 6. Перевір скафандр. Створ відкривається без попередження”.
Тут все відкривалось без попередження. Крім того, увесь час мені натякали, що я зайвий, непотрібний, чужий. А я доводив зворотне. І безуспішно.
“Аякс” нагадував не ромашку, як мені спочатку здавалося, а радше колесо, і не лише за формою — від обіддя корпусу до центру йшли шпилі сталевих форм, на яких тримався двигун. Назовні витикались широкі пелюстки шлюзів, порушуючи геометричну гармонію архаїчної форми. Кожен крок, який я робив на станції, був кроком у колесі. Воно оберталося вперед чи назад, швидше чи повільніше, створюючи ілюзію поступу, але загалом усе лишалось на місці.
Даремно я так дисципліновано стримувався два роки. Право
А виявляється, бути, як усі, для нормальної людини найважче.
Двері шлюзу номер шість відчинилися, увімкнулося освітлення перехідної камери. А далі так: я ступлю всередину, шлюз зареєструє: щось перетнуло його межі. Потім це “щось” одягне скафандр, перейде на транспортник, засне, прокинеться на карантинній станції, і через тиждень — Земля. Прийду в школу Спостерігачів, до самого Чорного Сарторіса, як його прозивають курсанти, і…
Я зупинився перед самісіньким порогом. Боковим зором бачив, як зацікавлено ворухнулись відеокамери, безцеремонно звісились зі стелі, погойдуючись, як ялинкові іграшки.
Чому я не роблю останній крок? Ось він, вихід!
Заклично замиготів зелений сигнал в глибині шлюзу.
Раптом — думка: ні, це не вихід з ситуації, що склалася. “Аякс” викидає мене, як міфічне чудовисько, — неперетравленим. Формально правила пристойності дотримано обома сторонами. Але якщо я піду, то це буде навіть не програш — капітуляція. Повна поразка!
Нехай я не знайшов інопланетян. Не дослідив професійно астероїд. Це можна пояснити, пробачити, виправдати. Але ж я нічого не зрозумів на “Аяксі”. Звісно, якби космоніти жили поруч з землянами або колоністами Венери — можна було б співставити, порівняти, виявити… А я зі своїми рефлексіями втрутився в атмосферу професійного самозречення і непомітної (для мене) погорди. Спостерігач-недоук.
Всі, я переконаний, дивляться зараз на екрани. Об’єктиви залишилися за спиною, й мого обличчя не видно. Я можу сміятись, плакати, реагувати як завгодно, а відеозапис відтворить тільки останній крок.
Що ж, іншого виходу немає. Хоч з логічної, хоч з якої точки зору, я програв, треба забиратись звідси.
Я спересердя зірвав з комбінезона особисту картку — хотів кинути позад себе в коридор станції, нехай залишається тут, клята! — зім’яв у долоні, і руку враз обпік гострий біль, я смикнувся, картка відлетіла геть. Порізався тим самим сріблястим ребром, де був запис, і досить глибоко. Халепа набула глумливої символічності.
Раптом двері шлюзу з глухим стуком зачинилися просто переді мною.
“Відійти від шлюзу 6. Завантаження і посадку закінчено” — спалахнув напис.
Я озирнувся, шукаючи свою картку. Її не було. Прикра здогадка сяйнула, освітлюючи усю безглуздість мого становища.
Коли я від болю стріпнув рукою, картка полетіла в перехідну камеру шлюзу — і у польоті перетнула невидимий промінь контрольного пристрою. Комп’ютерові байдуже, що потрапило на транспортник — людина чи сума даних про неї.
— Відійти від шлюзу шість, завантаження і посадку закінчено! — гнусавим баритоном забубонів хтось за спиною.