Жадані пороги землі

Корепанов Алексей Яковлевич

Ім’я — Арт.

Пост-ім’я — дель Ур.

Стаж у космофлоті — інтернат “Селена-2” (Місяць) — п’ять років; глибоководна станція “Коншельф” (Земля) — шість років; школа пілотів імені Ціолковського (Земля) — сім років; школа спостерігача (Земля) — сім років; станція “Аякс” (пояс астероїдів) — два роки.

Все життя. Я зітхнув і підтягнув рукав форменого синього комбінезона так, щоб він не закривав екранчик браслета. Цей прилад носили всі мешканці Сонячної Системи. Він забезпечував універсальний обмін інформацією згідно з повноваженнями господаря, слідкував за станом здоров’я, місцезнаходженням і ще десятками чинників, які характеризували його власника

як члена суспільства.

Тоненька щілинка у браслеті впала мені в око ще на Землі, коли підганяв індивідуальне спорядження. Вона означала, що у браслеті розміщений службовий модуль для читання службової інформації. Таку модель мали інспектори ООН, перевіряючі Космофлоту і ще, судячи з пліток, дозорці. Вони, власне, перші його й випробовували, але хто коли бачив живого дозорця?

Я підніс картку до флуоресцентної смуги на стіні, яка освітлювала коридор, вставив її у проріз браслета і потягнув на себе. Так. Тепер можна покласти картку в кишеню і спокійно йти до шлюзу. Браслет подасть сигнал, коли розшифрує текст, адресований командиром Діксоном Раді Космофлоту. Але про що б там не йшлося — до того часу, коли я покину станцію “Аякс”, залишаються лічені хвилини. Годі з мене! Обов’язковий термін служби закінчився. А іншомовні слова з вставкою “само-” — самозречення, самопожертва і тому подібне — лише додають втоми і роздратування. Їх добре виголошувати на Землі, або, скажімо, на Марсі, де поряд з високим існує низьке або хоча б якийсь нейтральний, сірий фон повсякдення. Але якщо абсолютною нормою поведінки є шалена робота, коли довкола — самі герої космосу, смисл слів зі вставкою “само-” спрощується, високе втрачає свою природу, бо його не відтіняє звичайне, людське.

Вже котре покоління космонітів — тих, що заселяють космос, народжується і зростає на розкиданих по Системі станціях Космофлоту. Фізично сильніші, витриваліші, відважніші, вони щоденну напружену працю звели в культ. Фанатична віра у власну досконалість частково притупила прагнення самовдосконалюватись, шукати щось якісно нове. Це стало властивим і для поселенців планет. Лише Земля перебувала недоторканою.

Недоліки, якщо їх знаєш, можуть бути могутнім стимулом самовдосконалення.

А довкола мене на “Аяксі” два роки була сама досконалість…

Браслет тоненько писнув, і по його поверхні побігли літери:

Пропозиція: ліквідувати посаду спостерігача як непродуктивну.

Ну, тут нічого нового.

До лихого 2153 року на Землі та в колоніях Системи панувала загальна ейфорія, викликана прогресуючими успіхами космічної ери. Хотіли було навіть літочислення змінити — від часу висадки на Марсі. Але хмільна туга за “братами по розуму” минала, хоча, як І усяке сп’яніння, тяжко і не без наслідків. Тема контакту з часом почала стихати, розмови про це стали вважатись ознакою поганого виховання. Серед інших працівників Космофлоту залишились тільки дозорці, як спеціальний загін, що мав займатися розвідкою і налагодженням контактів з можливими представниками іншопланетної цивілізації. Та одного разу й вони чи то зникли, чи їх ліквідували — то була якась темна історія, про яку керівники Космофлоту завжди говорили неохоче і крізь зуби.

Потім запровадили інститут спостерігачів. Посада спостерігача передбачалася штатним розкладом Космофлоту на усіх кораблях та станціях. А пуття з неї було стільки ж, як і з попередньої.

Браслет ще раз нетерпляче запищав. Я підніс руку до обличчя і здивовано глянув на нього. Ще якийсь текст?

Я не йняв віри очам: під текстом пропозиції значилися

підписи усіх членів екіпажу. Подібна колегіальність не просто суперечила статутові-традиційно за кожне повідомлення відповідав командир, і нікому на’ думку не спадало додатково ставити автограф. Отже, інформація на картці адресувалась не всій Раді Космофлоту, а комусь конкретно?…

Першим стояло — “Свен Левський. Лікар”.

Пригадую, він першим зустрів мене на “Аяксі”. Сіроокий бородатий брюнет з життєрадісним поглядом нагадував інквізитора при виконанні службових обов’язків. Асоціація набула особливої вірогідності, коли я сів у діагностичне крісло, а Левський мовчки почав маніпулювати чорною коробочкою терміналу.

— Яке перше враження від “Аяксу”? — спитав він зненацька.

Я знітився. Але душею кривити не хотілось.

— Не дуже. На підльоті виглядає як поскубана ромашка. “Любить — не любить”.

— Ромашка? А це що таке? І чому — “не любить”? — він сипав запитаннями, немов цвяхи забивав — бах! — і готово. З одного удару.

— Квітка, — сказав я сердито. Левський явно насміхався. — Квітка земна. А “любить — не любить” — гра. Дитяча.

— А-а. Не грав. — Лікар стояв позаду, і я не бачив виразу його обличчя. Але тон репліки був якийсь дивний. — Це стара станція. Шестикратний запас міцності. Хтозна, чому їх такими будували. Старти проводилися з Землі, це ж стільки пального йшло… Коли я сюди вперше потрапив, ходив, як у музеї. З історії космонавтики вивчав, що кораблі на ядерній тязі давно демонтовано, і от — на тобі, “Аякс”! А ви що, за романтикою сюди? — він уже обійшов крісло й обмацував мене очима.

— За призначенням.

Левський кумедно звів на переніссі кошлаті брови.

— Почуття гумору? Оригінально. Але ми не потребуємо нічого оригінального. Усяка імпровізація добра тоді, коли стосується однієї людини. А колективу це шкодить, позначається на працездатності. Я дбаю про психологічний клімат. Так що, пристосовуйтесь. Однаково без діла сидітимете.

Я вирішив, що саме час подбати про честь мундира.

— Заощадьте вашу ущипливість для самовдосконалення, Левський.

Лікар примружився — пильно, гіпнотизуюче. Я витримав погляд спокійно. Знаємо ці прийоми, проходили. Він відчув, ураз поміняв тактику, голос став довірливо-лагідним.

— “Аякс” у поясі астероїдів. Без комп’ютера і лоції сюди ніхто й носа не поткне. Хіба що представники цивілізації самогубців.

Я скористався моментом і перейшов у наступ.

— Ви самозаспокоїлися і думаєте, що важливіших справ нема? Скоро кожен, хто працює далі Місяця, вважатиме себе першопроходцем!

— Ми ж добуваємо вітан, Арте, — з притиском сказав Левський.

І, здається, з осудом. Він уже не вдавав із себе демонічну особистість, та звично схилився над приладами.

— Роботи добувають, — сказав я. — І вантажать. Ними керують оператори — четверо. Командир, два заступники — зв’язківець і бортінженер. Хто з нас більший ледар?

Я, здається, втягнувся у суперечку проти власної волі.

— Справа в іншому, — м’яко посміхнувся Левський. — Люди тут змушені звільнятись від тягара попереднього досвіду. Спробуйте-но самі, Арте, і тоді зрозумієте, де істинне випробування характеру…

Я, самовпевнений і самозакоханий новачок, тоді ще не розумів, не відчував небезпеки! Тепер я збагнув, що Левський був надто відвертий. Він провокував мене, гадаючи, що я знаю, і водночас перевіряв. Влаштував “детектор брехні”. Але те, що я насправді нічого не знав про “Аякс”, напевне, спантеличило. І відштовхнуло.