Жадані пороги землі

Корепанов Алексей Яковлевич

Сірий Чоловік дожував оранжевого бублика, повернувся до Двійника і повчально підніс палець.

— Гай-гай, не кожному дано в майбутнє прозирнуть, — продекламував він, — пізнати сіль. Уздріти дно. Уздріти суть. Не кожному.

Двійник скривився, але промовчав. Блакитний Лицар, карбуючи крок, підійшов до Едгара і простяг до нього долоні з Потрібними Речами.

Небо геть потьмяніло, і настав чи то вечір, чи то ранок.

Едгар обережно взяв Потрібні Речі. Він узяв загального зошита на дев’яносто шість сторінок у червоній обкладинці, ГОСТ 13309-79, і білу кулькову ручку з довгим

стержнем і синьою пастою без вказівки на ГОСТ.

Він розгорнув загальний зошит на першій сторінці, зняв з ручки ковпачок і написав: “Звичайна прогулянка”.

Тоді поклав ручку в зошит, згорнув його і заховав Потрібні Речі до внутрішньої кишені своєї куртки.

— Порядок, — гучно промовив Блакитний Лицар з-під заборола і рушив до свого білогривого.

— Тільки не відкладай на потім, — порадив Дракон.

— От-от! — підтримало Відображення.

А Сірий Чоловік, певна річ, не зміг угамувати свого бажання знов довести до відома тих, що зібрались у Місті Флюгерів, свої віршовані вправи.

— Ми все завжди відсуваємо на потім, — проголосив він, ставши на лаву й прибравши пози бувалого декламатора, — за себе вболіваємо й ніколи не думаєм про те, що не встигаємо. Відкину все. І сяду до стола, й мрії плекатиму… А врешті, ні. Не пишеться. Хай потім. Можна зачекати! Та завтра — напевне. Вночі, при місяці. Ні дня без слова! Або ж у понеділок… Бо ж так зручніш мені. І знову й знов кажу собі, що потім, як минеться втома. Не пізно братись за перо ніколи. Й життя втекло — історія знайома…

— Т-та-ак… Заради цього не варт було братися за перо, — пробурчав Двійник. — Треба було відкласти на потім.

— А взагалі, хай тобі щастить, земляче. — Сірий Чоловік повернувся до Едгара, пустивши повз вуха Двійникову шпильку. — Напиши щось, гідне не юнака, а мужа.

— Ага, — невдоволено втрутився Двійник. — І віддай на рецензію. Отоді знатимеш, хто ти такий є насправді і яка тобі ціна базарного дня…

— Відключись, чуваче! — обурено вигукнула Чорнокоса Власниця. — Втомив усіх.

Фіалковий отямився. Вантажник рушив до своєї тарілки.

— Ну, навіщо ви так? — лагідно зауважило Відображення, звертаючись до Двійника. — Треба вірити…

В сутінках раптом почувся дуже знайомий звук. Звук тролейбуса, що наближався.

Тролейбус виповз із-за рогу, підкотив до зупинки, примусивши Дракона посунутися, і зупинився. Заскреготали, відчиняючися, двері. Гордо буркнув мікрофон. І всі дружно замахали й закивали, прощаючись. До наступної зустрічі.

Він сидів біля вікна, застромивши руки до кишень куртки, вдивлявся в сутінки, що ховали Місто Флюгерів, і думав про те, що субота минула і попереду ще цілісінька неділя.

Повз нього пропливали вогні світлофорів, неонові літери кінотеатрів, гастрономів і промтоварних магазинів, скреготіли на зупинках дверцята, гордо буркав мікрофон, стукали компостери, заходили й виходили люди, і коли він, відповідно до правил проїзду в міському громадському транспорті, підвівся з місця, заздалегідь готуючись до виходу, над проспектом знялась у небо літаюча тарілка, а в таксі, що обігнало тролейбус, він побачив Юдіф — вона квапилась до аеропорту. На неї чекав Ермітаж.

Він вийшов, провів поглядом

тролейбус, перевірив, чи на місці Потрібні Речі — і рушив додому. Чи вночі, чи вранці…

Покальчук Олег

КОНТАКТ IV РІВНЯ

1

Не можна любити дім, який не має свого обличчя і в якому кроки позбавлені сенсу.

Антуан де Сент-Екзюпері. “Цитадель”

У коридорі станції владно війнуло нагрітим металом і післягрозовою свіжістю озону. Я озирнувся. По підлозі повільно плив вантажний робот. Навіть неозброєним оком було видно, що білий контейнер важить забагато — машина просіла нижче норми.

Знову перевантажили! Ніби тепер зайвий кілограм вітану щось докорінно змінить. Це не півстоліття тому, коли в Сонячній системі з’явився астероїд Аякс. Нині — дві тисячі двісті третій рік.

— Звітуйся, — сказав я роботові начальницьким тоном, — (з ким ще тут так поговориш?). Він завмер і безбарвним голосом забубонів:

— Вантажний автомат другого класу космічної станції “Аякс” транспортує вітан. Безпілотний рейс на Землю через сімнадцять хвилин дві секунди. Які будуть накази?

— Гуляй далі, — сказав я по-панібратськи. — Передаси палке комп’ютерне вітання своїм меншим братам від спостерігача.

— Уточніть завдання, — стиха загугнявив вантажник.

А, ну його в сопло. Ще, чого доброго, розпрограмується, мізкуючими над почутим.

— Звіт прийняв. Іди собі, неборако, куди йшов.

Він посунув далі вочевидь швидше, немов побоюючись, що його знову зупинять і примусять займатися складними логічними вправами. Інстинкт машинного самозахисту? А чим, власне, моя поведінка на “Аяксі” різнилась — і різниться — від його?

Я пішов далі, з удаваною безжурністю насвистуючи популярну мелодію з останньої пластикомедії Вебера і Райта. Знічев’я тернув пальцями сіру стелю. Справжня криця. Тепер так не роблять. Та й габарити — теє… Не універсальні. Навіть при моїх метр вісімдесят шість я не почувався на інших станціях так кепсько, як у цій стародавній норі. Одначе — свої переваги. Наприклад, у цьому коридорі нема відеокамер (лише перед шлюзом), а при деяких делікатних процедурах стороннє око зайве і небажане. Особливо у моєму становищі.

Я вийняв із нагрудної кишені особисту картку, покрутив у руках. На чверть квадрата в кутку праворуч — стереофото. Двадцятисемирічний блондин із виразними сірими очима. Правильні риси обличчя, підборіддя гостре, випнуте, біля лівого куточка рота — глибокий шрам (це за “Коншельф”). Волосся на потилиці вистрижене трохи коротше (завдяки стійкій моді на штучні Лисини). Ніс гачкуватий, але не довгий, ніздрі — тонко окреслені чуттєві овали (це завдяки дихальним вправам). Ніяких тобі випнутих вилиць, що свідчать про вольовий характер, нема і сліду.