Життя як вітер, або щастя в байдужості

Процайло Андрій Ярославович

Дві четвертих яблука одиноко лежали на тарілці.

А можна мені кусник?
– попросив Сашко.

Ні, не можна, - заперечив Ростик. – Це яблуко магічне. І наше. Ясно?

А що тут темного. Магічне так магічне... Але я вперше чую, що яблука бувають магічними.

Магія, дорогенький, не у самих предметах чи словах, а в тому, скільки і якої душі в них вкладено. Зрозумів? – Ростик засміявся, напевно, щоб не образити молодого та перспективного.

Аякже, - відповів Сашко. – То як

на рахунок моїх віршів?

Якщо щодо, то декілька є дуже непоганих, і ми обов’язково їх надрукуємо, а якщо на рахунок, то одержиш ти за них, чесно кажучи, дулю. Але з маком.

Я працюю на перспективу, - скривився молодий поет. – Дякую.

Ростик ще випив кави, а ми з поетом по п’ятдесят коньяку. Потім Ростик сказав:

Вибачте, будь ласка, я мушу бігти, – він з’їв свою дольку нашого магічного яблука та погнав додому вмиватися та переодягатися.
– Бо робота, робота і ще раз робота, до того ж – цікава робота, - пояснив він.

Як людину міняють обставини! Ростислав зовсім не був схожий на Ростика в горах. Діловий чоловік, а не якесь побрехенське ображене ляпало-діставайло. Молодець!

Поет згадав, що теж спішить, чемно відкланявся і вручив мені, на всяк випадок, свою пом’яту візитівку.

Я залишився сам на сам зі своєю долею та долькою магічного яблука. Я не мав куди подітися. І я пішов на вокзал, сів в електричку і поїхав назад в гори...

11

Якщо двері відчинені, значить, у тебе в кишені ключ...

Я стояв на порозі дідової хати і мовчав. Старий мене помітив, коли повернувся з гарної країни якихось усміхнених спогадів. Так я здогадувався, спостерігаючи його щасливе обличчя.

Скажи щось доброго, - звернувся він до мене.

Можна я у вас трохи поживу?
– запитав я.

Чого б це? – здивувався дід, хоча, я впевнений, він знав усі “чого”, з якими до нього приходять люди.

Треба трохи втекти від себе, - ляпнув я штамповане і примітивне, та самолюбиво виправдальне, на додаток. Аж соромно стало...

Іван підійшов до печі, взяв глечика, налив два горнятка якоїсь густої паруючої рідини, а потім запропонував:

Чаю вип’єш, цілющого, на травах? – і не чекаючи моєї згоди, додав: - Від себе, дорогенький, ти не втечеш...

Чому? – вирвалося у мене.

Дід голосно сьорбав чай і деякий час не звертав на мене уваги. Потім мовив:

Бо тебе нема.

Як нема? – здивувався я.

Дуже просто. Дасть Бог – зрозумієш.

А я майже здогадувався, що я –

не я, і втікати я хотів не від себе-я справжнього, а від себе-когось випадково чи ні допущеного бути співвласником особоньки, яка все ж таки носила законне паспортне ймення Сергій Шукайло. Дійсно, не треба ні від кого втікати, бо – дарма, бо боягузів завжди наздоганяє страх, який навіть не вміє бігати, бо йому й не треба. Він просто вміє бути. В тому числі – собою, справжнім.

Дід голосно пив чай і голосно... мовчав.

Чому ви нічого не кажете? – не витримав я.

Хто від вовка втік, той і на малюнку його боїться. Треба перемогти хижака - і він більше ніколи не з’явиться у твоєму житті. І так зі всім і всіма. І завжди. Так і з собою.

Мені стало соромно. Старий дід учив молодого здорового бугая бути сильним.

Вибачте, я щось не те запитую, - як школяр промимрив я.

Чому? Спитаєш – сором на годину, не спитаєш – можеш на все життя осоромитися, - заперечив дід.

Досить, уже осоромився.

Нічого, хто не помилявся, той не знає радості пізнання.

Я ж вірив, що роблю все правильно.

Правильно. Була б віра, боги знайдуться.

І я, як виявилося, не помічав власних помилок.

Треба розум мати, щоб помічати власні помилки. Образливо? – запитав Іван.

Ні, сумно й страшно... Бо хоча я й був суворим, однак довіряв людям – це одна з помилок.

Розумний з усіма знається, та ні з ким не братається. І довіряє тільки друзям, а не колегам.

Я завжди казав те, що думав, без лукавства та...

Як розумна голова, то губи стулені.

Я вчився, працював, як божевільний, я знав майже все у своїй роботі.

Хто все вміє, з того доброго майстра не буде.

Однак мене недооцінили.

Добрий лікар хворих не шукає.

І підставили.

Варто одному псові брехнути, як всі інші підхоплять. А диявол може навіть під брамою жити.

І найстрашніше, повірили брехунові, чи брехунам, навіть не знаю.

Погана музика тим і бере, що гарну глушить.

І мене ніхто не захистив.

Краще на палицю спиратися, ніж на людей.

А чому?

Чужих таємниць краще не знати.

Я старався все зробити найшвидше і найкраще.

Хочеш швидко зварити – вари на малому вогні.

І полетів у прірву.

Мавпа теж часом падає з дерева.

Я вдруге б такого не пережив.

Чорт, з яким уже зустрічався, добріший.

Як бути?

І в пеклі люди живуть.

З чого почати?

І поразка може стати перемогою.

Коли б знати, що вранці чекає, звечора б помер, - це вже я, у дідовому стилі. Якось само підійшло – я аж запишався собою.