Життя як вітер, або щастя в байдужості
Шрифт:
Вперше я боявся лісу. Мені захотілося плакати. Я стримував себе зі всіх сил, бо в моїх вухах реготом класу гуділи слова продажного червоного директора “Москва слєзам нє вєріт”, чортики вилазили з цих спогадів, ставали живими і заповзали в душу, і боліло так сильно, як тоді. Тоді я заплакав у школі, і був суворо висміяний. Опісля я поклявся не плакати, і довго не плакав. Тепер я собі теж сказав, що не буду, але сльози котилися з очей. Я притулився спиною до дідуся-дуба, так біля нього і сів, і зайшовся ревом. Розпроклятущі “чому?” лізли у голову, перебігали земну кулю і назад поверталися до мене у вигляді тих же “чому?”.
Бо
Ти ще довго збираєшся отут ревти? – бавився у вчителя Блуд.
Ні, йду за вами, - покірно відповів я.
Старий виглядав розчарованим. Дуже розчарованим.
Тому ти бісишся, тому й ти бісишся, що нема в тобі своєї, - я зовсім не розумів грому, який падав на мене з його безтілесних вуст.
– То їхні в тобі керують, бо побавитись кимось, то блаженство. Повір, кому знати краще. Ти не будеш ти, поки всім говоритимеш “йду за вами”. Хіба не знаєш, хто я?
Знаю, - проговорив у мені небіжчик, - Блуд.
Хіба не знаєш, що я Нечистий.
Знаю.
Хіба не знаєш, що зі мною треба боротися, щоб вижити? Ще й як боротися!
– запишався Блуд.
Знаю.
То чому ти кажеш “йду за вами”?
Бо...
Бо ти – не ти. Ти будеш тільки тоді, коли своєю долею керуватимеш ти. Пішов геть! – наказав він. – Тобою навіть не цікаво блудити.
Я зірвався на ноги.
Куди? – зупинив він мене. – Тебе що, Блуд вчепив?
Я завмер.
Туди, - показав він пальцем, який світився.
Я біг. Просто вперед, аби подалі від нього. Я ві-рив Блу-до-ві?!!
Зачекай.
Я остовпів. І вкотре вмер. Невже він мене переслідує? Або, ще гірше, веде кудись за собою, що я й не здогадуюсь? Повільно, ніби в передчутті побачити ліс жахів, я обернувся. На дереві світився такий примітивний малюнок:
– Якщо захочеш поговорити зі мною, намалюй оце, - лунав той же голос. – Йди.
Але я його не послухав. Я побіг.
Коли вибіг з лісу, мимовільно перехрестився, відсапався, і майже поповз додому.
“Чому я не перехрестився в лісі? Чому він усе це мені розказав? – думав я. – Чому? ”
“Бо так”, - почулася відповідь, і я пришвидшив біг. Але “чому” вже не було таким страшним.
Задля безпеки я стер з уяви намальованого чоловічка, який малювався тільки тому, що малювати я його не хотів. Бо боявся... І навздогін почув пораду: “Якщо сон уже під вікном, то запросити його в гості – неможливо”...
Я прокинувся і дуже захотів пригорнутися до мами. І щоб тато погладив мене по голові. Але батьків уже не було. Я дуже захотів пригорнути сина та дружину, але... потяг приповз на кінцеву станцію Львів і хаотичний натовп закрутив та порозганяв усі бажання задля вирішення нагальних проблем життя, що перед тобою, вже...
Переді мною з тлумаками галалайкали цигани...
19
Час рим минув,
Тепер
Життя змінилось трішки на криве...
На вокзалі я вирішив купити газету, аби дізнатися, чи за час моєї відсутності у нашій швидко прогресуючій країні не відбулося якогось переворотика, довідатися, куди ми йдемо сьогодні: в ЄС чи ЄЕП, чи ще кудись, та який депутат побив якого, чим і як.
Якраз тоді доля підкинула мені на ясні очі поетову візитку, я купив ще й телефонну картку і зателефонував до молодого та перспективного з надією, що від спілкування з ним стану таким же.
Сашко на пропозицію зустрітися відгукнувся:
– Уже. В “Діаманті”.
А в “Діаманті” чоловіча трійка поетових літ за кухлем пива жваво вирішувала проблеми українського постмодернізму. Мене зустріли схвальним вигуком і зразу ж чемно захотіли почути й мою незалежну думку. Я ж, взамін на трибуну, запропонував ще по кухлику. Пропозиція була прийнята одноголосно, хлопці забули про мене, зчепилися ще на якомусь постулаті, бо що їм незаперечні істини та авторитети. Потім Сашкові друзі вирішили сходити на пари, а я за поетової згоди замовив пляшку “Слави”.
Вони що, студенти? – згодом запитав я молодого та перспективного.
Так. Мої вихованці. Майбутнє нації, - похвалився Сашко.
Після доволі незручної мовчанки (бо знайомі ми всього якихось хвилин п’ятнадцять, фактично) я з необережності зачепив геній Шевченка і під акомпанемент “Слави” вислухав майже цілого “Кобзаря”. Мушу визнати, що пам’ять у Сашка феноменальна, а ось декламація з кожним стаканом накульгувала. Врешті у нас закінчилися гроші і я запросив поета до себе на каву.
За кавою ми нарікали на життя і приговорили ще декілька пляшок коньяку. Сашко, за його словами, нарешті дуже класно розслабився, аж до не змоги самостійно пересуватися, правда, однак це не завадило йому вперто наполягати на дискотеці. Мене теж уже довго переконувати не треба було, я взяв гроші, ледве знайшов ключі від квартири, ледве попід руку з Сашком її замкнув, і ми, співаючи, попленталися на зустріч пригодам, які, в таких випадках, уже самі чекають біля під’їзду. На дискотеку ми не попали, бо по дорозі зустрівся нам ресторан...
І слава Богу...
Далі – без коментарів. Нейрони та, здається, дендрити оголосили страйк, а людина без цих трудівників – манекен на вітрині життя. Слів не вистачало, щоб бунтівників втихомирити... А пам’ять пішла у відставку... До ранку.
Понеділкове сонце оскаженіло. Не давало виспатися, заливало очі смоляною обідньою спекотою з паруючого казана якогось знахабнілого куцохвостого, народженого у липні. Відступати не думало – скапітулював молодий, талановитий і перспективний поет Сашко Приблуда, афористично вилаявшись у сонних пошуках безцінних залишків цигарок та пива в пом’ятих, відтінку попелу, до болю рідних володіннях кавалерського гамакоподібного ліжка та за його межами. Солодко затягнувшись столітнім бичком і голодно споглядаючи порожні пляшки, Сашко самозакохано, дивуючись власній геніальності, бубонів собі під ніс шедеврового вірша, написаного з ночі, у період творчого розслабону: