Життя як вітер, або щастя в байдужості
Шрифт:
Погрозливо тріскотіло багаття.
– Якщо хочеш збагнути всю баранячість життя людей, які шукають у житті смисли-суті, переживи життя навиворіт: від зарізаного барана до жадібності нажитись по-справжньому...
І я спробував.
16
...нараБ
– Допоможи мені зарізати барана, - сказав дід Іван. – Бо темніє.
І тільки один крок... А посередині дорога.
Кінець – початок...
Початок –
Вони не передбачають, щасливі у своєму незнанні, але вони здатні, може, як ніхто інший, відчувати. Вони сліпі – бо вони старі. Вони безстрашні, довірливі, мрійливі, вони закохані у себе, вони – сліпі.
Горбаті вечори не бачать просвітку.
І без сумніву, це - ...
І напевно, це те і те...
Може, для когось це рай...
Може, для когось це пекло...
І приходить день, коли ще б помучився, а вже не можеш...
І мучиш себе, бо без муки ще більше мучишся.
І мусиш повзти, бо зупинка продовжує муку.
І мусиш йти, бо не можеш стояти.
І божеволієш від відчуття “мусиш”...
Стає нестерпно, бо не твоя дорога...
Залишається важка дорога...
Залишається дорога...
І кланяєшся миттєвості, а її уже нема. І шукаєш прірви, і не можеш її знайти. І біжиш, бо спізнюєшся, і спізнюєшся, бо біжиш.
І біжиш!
Не запізнитися...
Згубне прагнення не запізнитися...
Незаспокоєне відчуття непотрібності...
Невизначені межі часу...
І найгірше, коли зразу ж за світанком. І то несподівано, блискавкою. А вечір приходить рано. Тепер тужиш, бо вечір. Колись тужив, бо світанок. Тепер боїшся, бо знаєш. Колись боявся, бо не знав. Далі йдуть будні.
І це страшно.
Мить...
Це тільки єдина мить...
Але це – одна-єдина мить...
Але це сонце без світла...
Але це пекло без вогню...
Це рай! Відчув – порадів – забувся. Відчув – потужив – забувся.
Вони не передбачають, щасливі у своєму незнанні, але вони здатні, може, як ніхто інший, відчувати. Вони сліпі, бо молоді. Вони безстрашні, довірливі, мрійливі, вони закохані у себе, вони – сліпі. Молоді світанки не чорніють, - почали гори.
Або просто не дано... Або вже не дано... Я не старався зразу ж усього збагнути, бо знав - буває, що ще не дано... Я дивився на себе, на діда, на дітей, які, чомусь, покинувши село, викарабкались саме сюди, щоб побавитись в хованки, і записував, що диктували мені гори.
Передсутінкова жадібність усього живого, через передсмертне прагнення врешті-решт грюкнути на прощання постійними очікуваннями щасливої долі та нажитись по-справжньому, ступила на Сколівську землю.
Тепер усе передумане було прожито по-іншому. І я вкотре збагнув (сам, бо від когось чув це сотні разів): МИНУЛОГО НЕМА І НІКОЛИ НЕ БУЛО...
Чи надовго... – чомусь уголос сказав дід Іван.
Такого смачного м’яса я ще не їв...
17
Тихо,
Дід мене проводжав.
Дякую вам за все, - сказав я.
– Я багато чого не розумію, але вірю вам.
Це краще, ніж розуміти. Віра – це все, - мовив мудрець.
Правильно. Недарма ж її придумав Бог.
Ніколи в світі Бог не придумував віру. Віра придумала Бога, а віру – люди... Щоб досягати... чогось...
Я мовчав. Я не любив говорити, коли сумнівався...
І подумалось: я в горах гість.
А гори кричать до мене: ого-го-го! Ти, маленька людино з рівнини, здійми вгору руки, помолися нашій могутності, бо ти хочеш цього! Ти, маленька людино, вростаєш у нас, ти наша духом, ми відчуваємо, ти не випадковий гість, дихаєш-бо нашим Блудом!
А Блуд у горах багатий!..
Він володіє душами всіх доріг, стежок та стежинок, а на них раєм і пеклом літають і повзають душі тих, хто мав щастя чи горе по них прожити.
Чому так подумалось? І на що натякали гори?
Чуєш, як вчать гори? – придивляючись до мене, сказав дід Іван. – Раз ти тут, ти можеш бути тільки тут, - пояснив.
Я тут, - мовив я. – Бо я чую...
Дід недовірливо глянув на мене та посміхнувся:
Бувають й такі учні, - зрезюмував.
Які?
З прихованими талантами. І слава Богу...
Мені не вистачило сміливості запитати: чи слава Богу, що з талантами, чи слава Богу, що з прихованими, чи слава Богу, що просто бувають... Як важко переступити через казку показатися смішним...
Щоб жити, ти мусиш усвідомити, що “так” – нема, і “сяк” – нема. Є по-різному. З “так” і “сяк” тільки виживають. Інколи. І не бійся. А якщо вже боїшся, то бійся того, хто тебе боїться. Хоч якась користь буде від страху, – дід Іван мені подав руку, по-батьківськи поплескав по плечу, обернувся і пішов – легко, красиво та вільно... і куди хотів...
В електричці я спав.
18
Прислухайся до сну. Дізнаєшся, чому ти спав...
Мені снилася батьківська хата на краєчку села.
Сергію-у-у! Сер-гі-ю-у-у! – завів таку приємну закличку ліс-лісок-лісочок, хором трьох поколінь стелив доріженьку, яка вела до нього, прямо в обійми. А я не міг йти.
Стежина підійшла сама, широка-широка, глибока-глибока і таємнича, як у дитинстві, розстелилася, мовляв, Сергійку, Ліс кличе. Я стояв на місці, ледь перебирав ногами, а вона, зморена, але рада зустрічі, линула до мене й тягла за собою ліс. Дотягла і покинула – пішла зустрічати інших, певно, таких блудних, як я.