Життя як вітер, або щастя в байдужості
Шрифт:
Ми зійшлися з Левком на двох порціях вареників, каві й шампанському, яке кожному вручив Едик на доріжку, оскільки не хотів засмічувати багажника свого гордовитого джипу.
Тільки не переймайся нічим, Сергію, - вчив мене жити Нечитайло. Ну, що тобі заважає, наприклад, плюнути...
Я оглянувся навколо. В кафе не було нікого.
Нічого, - відповів.
... і почати нове життя?
Страх!
Нечитайло заклопотано ворушив губами. Певно, згадував якусь дієву методику знищення страху:
Перед чим, давай з’ясуємо спершу? – продовжував великий
Перед усім, - я не міг вирахувати якоїсь конкретної боязні.
І тоді Левка Нечитайла прорвало:
Ти думаєш, я не боюся? Думаєш, мене не переслідує страх за такої хронічної нестабільності, як у нас? Думаєш, Левко собі випив і йому все десь? У мене теж сім’я і дрібні діти. І страх!.. Бо газету можуть у будь-яку хвилину закрити. Але я не сиджу, склавши руки, я йому, розпроклятющому страхові, кидаю виклик. Знаєш, як? – зло запитав Левко.
Як? – перепитав я.
Я з ним сварюся і не церемонюся. Де ти ходиш? – питаю.
– Чому мовчиш? Примчи і відкрито скажи мені, раз і на завжди: “Я хочу! Хочу побачити тебе глибоко, в самому пеклі труни, насолоджуватись буквами на вінку “Дорогому другові Левкові” та достеменно знати, що тобі-небіжчику начхати на мої гріхи!” І все тоді було б добре українське гаразд. Правда. І тоді я перестав би ще за життя зі страхом боротись, бити повсяк крок та чмерити безбожно. Важко перемагати та терпіти гнітючі поразки. Бо мені десь ті, хто бачать мене в гробу, бо вони – манекени. Таких величностей мені не дозволяє зачіпати мій примітивний інтелект через брак життєвого та інших не менш важливих досвідів життя-буття та народження в потрібному місці і в потрібний час... А так...
Що, так? – мене зацікавив хід його не дуже вже й таких послідовних, однак оптимістичних думок.
А так він часто прикидається другом. І важко зразу розпізнати падлюку...
Справді, - погодився я, і ми перевели розмову на дітей, бо, виявляється, перед страхом безсилі всі, тільки хтось більше, а хтось менше... У цьому й сила.
Потім закукурікав редакторів мобільний телефон (ото мелодію підібрав собі, щоб завжди будила), півень приніс вістку, що пана Левка хтось терміново чекає на роботі.
І все – я знову сам.
Я зателефонував до пані Наді, хазяйки моєї квартири, просто запитати, як життя. Старенька жила сама, діти виїхали за кордон (саме в їх помешканні поселився я), і вона час від часу приїжджала до мене на Привокзальну поговорити, а заодно, попри мої постійні заперечення – поприбирати та наварити їсти.
Мені треба про когось піклуватися, бо інакше помру, - казала вона. – А ти не переймайся – допомагаю я якраз не тобі, дорогенький, а собі.
Мені тільки залишалося дякувати і довго слухати її життєві історії про все на світі – Надія Іванівна пропрацювала вчителькою майже сорок років.
– Ти де? – схвильовано запитала вона.
У друзів, - відповів я.
Вдома був?
Ні, тільки збираюся, - її неспокій зовсім мене не зачіпав.
Я хотіла прибрати і ніяк не могла відчинити дверей.
Нічого страшного, - зітхнув я, -
І сусід не міг відчинити.
Добре, я вже їду.
Зателефонуєш?
Обов’язково, - пообіцяв я і забув про двері, які, чомусь, не відчиняються. Мені не хотілося бути сам на сам з перекресленим життям у стінах, в яких я починав “кувати успіх”. А вона цього ще не знала. Думала, я у відпустці…
І я блукав вулицями старого Львова та розраджував себе тим, що по цій бруківці ходило багато нещасних людей, які жили у цих старовинних будинках. І їх уже нема – не стало, вони не думали, що їх не буде… А я є і маю шанс...
Набравшись “оптимізму” в предків міста, я поплентався додому.
Наївний нащадок....
23
Наповнити можна тільки те, що порожнє...
Я вкотре перещупав усі свої кишені з надією, що все-таки ключ загубився десь в нетрях мого одягу, однак... Ключа не бу-ло!
Виглянула сусідка.
Ви все знаєте, - звернувся я до неї, - приходив хтось?
Так, - радо відповіла вона. – Після того, як ви поволокли того пана, що співав, ще два рази: пані Надя... і ще хтось, день перед нею... дуже швидко... я не встигла побачити... думала ви...
Не я, - відповів я.
А ви що, теж не можете відімкнути дверей?
Не маю чим, - буркнув я, уважно розглядаючи серцевину замка.
Вам чимось допомогти? – не вгавала добродійка.
Ні, дякую. Можете йти. Відпочивати.
Сусідка пішла. Демонстративно. Але тільки за свої двері. Її пильне око, яке пильне, чомусь, тоді, коли не треба, уважно слідкувало за кожним моїм рухом.
Однозначно – замок був зіпсований. І то, швидше за все, найпримітивнішим способом: у серцевину запхали сірника. Тому й Надія Іванівна не змогла відчинити дверей, перед тим, напевно, вгативши ключем сірника ще глибше в замок.
Страшний здогад закрадався в мою голову. Я зі всієї сили декілька разів гепнув плечима – і двері трохи подалися. Вибігла ця ж сусідка-прикордонниця.
– Що, навіть відпочити не дадуть?! – верещала вона. – Демократія!
Я її культурно послав, пообіцявши ще допомогти щезнути, якщо вона дечого не зрозуміє. Ще удар ногою – і проблема замкнених дверей зникла. І сусідка.
Прийшов шок...
Такого погрому я навіть не бачив у фільмах про найграндіозніші пограбування. І грошей, які я зберігав у одній зі шухляд, звичайно, не було. І найдорожчого коньяку Назарка теж. Роками, нервами і потом складане все зникло за одну мить: квартира, автомобіль, дурні зусилля “заради...”, мрії – все! Не всти-г...