Жорстокий ліс
Шрифт:
Згори загукав лейтенант:
– Ідіть-но сюди, товаришу капітан!
У невеличкій світлій кімнаті два ліжка. Одне розстелене. На столі — прибор для гоління, дзеркало. Дверцята шафи розчинені, на дні — брудна білизна. Кошик з картоплею сиротливо стоїть біля дверей.
Ярощук пройшовся кімнатою, зазирнув під розстелене ліжко, витягнув стоптані домашні туфлі. Обдивився, кинув на підлогу. Запитав лейтенанта:
— Вважаєте, втік?
— Не маю сумніву.
Капітан
— Кому ви здали кімнату, громадянко Ленартович? — запитав суворо.
— Грицеві, — спокійно глянула йому у вічі. — Він у мене завжди мешкав.
— Якому Грицеві?
— Григорію Жмудю з Острожан.
— Чому не прописаний?
— Так тільки ж позавчора приїхав.
— Один?
Стара відвела погляд.
— Один, прошу я вас. Казав, що знову вчитиметься в нашій школі.
— Дивно, — посміхнувся Ярощук. — Гриць Жмудь — підліток, а вже голиться й туфлі сорок третього розміру носить.
Пані Ленартович не розгубилася ані на мить.
— Родич якийсь з ним приїхав. Сьогодні мав вертатися, то й поїхали…
— А прибор для гоління забув?
— Невже? — здивувалася.
— Гриць з ним поїхав?
— Не знаю.
— Який він із себе, Жмудів родич?
— Прошу я вас, чоловік літній уже, років за шістдесят, сухий такий і кашляє.
– І кашляє? — недовірливо перепитав капітан.
— Усю ніч кашляв, простудився десь.
— Сухий, значить?
— Так, непоказний, прошу я вас, чи то хвороба висушила, чи то комплекція вже така.
— Климук, — звернувся капітан до лейтенанта, який стояв на нижній приступці сходів, — принеси, будь ласка, сорочки. У шафі там, брудні, бачив? — Коли лейтенант повернувся, взяв сорочку за плечі, розтягнув перед старою. — Сухий, кажете, а сорочки чомусь п'ятдесят шостого розміру носить!
— Не знаю… не знаю… — знітилась. — Може, це й не їхня.
— Все може бути, — одповів капітан. — Шкода, громадянко Ленартович, та мусимо вас затримати. Так, — повторив, — шкода, вік у вас такий…
— А я ще не скаржусь! — блиснула очима нараз зовсім по-молодечому.
— Покличте понятих, — розпорядився капітан, — робитимемо трус.
… Бутурлак сидів на лавці в невеликому садочку за райвідділом міліції. Поруч примостилася Віра, Андрій з Пилипом лежали животами на густому спориші.
Пилип дриґав голими п'ятами, розповідав пожвавлено:
— Школа в нас тепер — семирічка, і ми з Андрієм за рік п'ятий і шостий пройшли. Петро Андрійович сам вам скаже — знання в нас і за сьомий є, та не тверді…
— Хто це — Петро Андрійович?
— Директор школи. Він історію викладає.
— До речі, — нагадала Віра, — крейду ми так і не одержали.
Андрій сів на траві.
— Дивись, забули… Котра година? — запитав у Бутурлака.
Той зиркнув на циферблат великого кіровського годинника.
— Пів на другу.
— Там зараз перерва, — полегшено зітхнув Андрій. — Одержимо потім.
Бутурлак поклав на коліна валізку, розстебнув.
— А я вам подарунки привіз, — мовив підкреслено байдуже. — Оце тобі, Андрію, — простягнув наручного годинника з чорним циферблатом. — Бери, не соромся, трофейний, це від усіх наших розвідників. Васюта й Іванов персональний привіт передавали. Тобі також привіт і це… — простягнув Пилипові майже такого ж годинника. — Ще Сергійкові дарунок є, — переклав щось у валізці, — а тобі, Вірочко, ось…
— Шоколад! — радісно вигукнула дівчина.
Справді, Бутурлак тримав велику плитку шоколаду, акуратно загорнуту в срібну фольгу.
Андрій притулив годинника до вуха, слухав, як м'яко й безшумно цокає. Зиркнув на Пилипового: теж гарний, та, либонь, не такий, як у нього. Хотілося застрибати на одній нозі — аж до вулиці й назад — оце так дарунок!
У них на всі Острожани є один наручний годинник, у Петра Андрійовича, ще кілька ходиків по хатах, і ось тобі…
Пилип тримав свого на долоні, дивився, як бігає секундна стрілка — не відводив погляду і аж зблід від хвилювання. Підвів очі на Бутурлака, мовив несміливо:
— Але ж це така коштовність… Я не смію…
Лейтенант скуйовдив йому чуприну.
— Смієш, — зареготав весело, — ти, Пилипе, все зараз смієш! Повір мені, скоро згадуватимеш мої слова.
Віра обережно зняла з шоколаду фольгу. Розломила на рівні чотири частини.
— Це Сергійкові, — знову загорнула чвертку, а дві простягнула хлопцям. — Пригощайтеся!
— Тобі ж шоколад, — спробував запротестувати Пилип, та не дуже наполегливо: рот наповнився слиною, і від шоколадного запаху засвербіли ніздрі.
— Якщо дівчина пригощає, відмовлятися нечемно, — посміхнувся Бутурлак.
Андрій одламав від своєї порції кілька маленьких квадратиків, повернув Вірі. Та не дуже пручалася, і хлопцеві було приємно дивитись, як її тоненькі й наче прозорі пальці гладили шоколадні шматочки.
Почувся гуркіт мотора, і на подвір'я в'їхав міліцейський газик. Ярощук зістрибнув з переднього сидіння, а машина покотила в гараж. Капітан зупинився перед лавкою. Запитав Андрія:
— Який з себе Коршун?