Жорстокий ліс
Шрифт:
— То що ж вам потрібно? — запитала тонким голосом жінка. — Бо в мене часу обмаль.
— Хто тебе зараз шукатиме?
— Ніхто, та обережність не завадить.
— Звичайно.
— Хто Шелюка стрелив?
Лише тепер до Сергійка дійшов справжній зміст розмови. Лежав, боячись поворухнутися, і навіть ледь чутне шарудіння миші до смерті налякало його. Та надворі все ще падав дощ, не грозовий, а одноманітний, обложний, він скрадав звуки — люди не крилися, розмовляли голосно, але Сергійкові доводилося напружувати
— Хто стрелив, той стрелив… — видно, запитання не сподобалося чоловікові, бо додав невдоволено: — Не твоє діло. Що в селі робиться?
— Якийсь лейтенант приїхав. У малого Шамрая зупинився. Швидко знюхалися…
— Вчитель як?
— Значить, так. Він собі під житло комору переобладнав. Пробив вікно і пічку поставив.
— Добре, недовго йому вже тепер…
— Можна я його?
— Можеш! — дозволив хрипкий. — Тільки обережненько, прошу я тебе, без шуму-галасу, щоб знали — тверда в нас рука і всюди дотягнеться!
Жінка засміялася зловтішно.
— Для нього одної кулі вистачить.
— Ото я й кажу, легесенько-тихесенько, пукнеш раз уночі, щоб совітським активістам не спалося.
— Довго ще біля села крутитиметесь?
— Та як бог пошле. І пан Коршун накажуть…
— Святі хлібом не нагодують.
— А ти для чого?
— У мене також уже нема. Тут у коші дві хлібини.
— Поки хватить. М'ясо маємо, і картопля ще лишилася.
— То коли ж на село підете?
Хрипкоголосий відповів не одразу. Нарешті мовив не дуже певно:
— Сьогодні пан Коршун прийшли. Казали — завтра вночі.
— Погуляємо! У мене руки давно вже сверблять!
«Хто це? — подумав Сергійко. — Яка острожанська жінка може мовити таке? І невже таке взагалі можливе?»
А жінка сміялася, захлинаючись, і казала крізь сміх:
— Розмова вельми корисна відбудеться, і це єдине, що тішить мене. — Раптом обірвала сміх, і лють почулася в її голосі: — Я ту червону сволоту, Демчука, власними руками задушу! Разом з його вилупками!
— Нікому нічого даром не минається, — підохотив хрипкоголосий. — Наш список, прошу я тебе, великий, але ж і ми не поспішаємо, тихесенько собі, обережненько…
— Тихесенько! Чути вас не хочу… Все тихесенько, обережненько. Палити й стріляти треба, а ви по схронах відсиджуєтесь!
— От що, — мовив хрипкоголосий, і металеві інтонації з'явилися в його голосі: — Заткнися! Ти в хаті живеш, а ми зиму в схроні гнили. Коршунові школа потрібна, документи там якісь лишилися. Чув я, в домі Северина Романовича схованку обладнано, от за школу ти й відповідаєш. Коршун тобі який наказ давав? І дивись, сиди тихо, вчителя тобі дозволяємо — і все. Завтра разом побавимось, шляк би їх усіх трафив. Ясно?
— Що ж тут неясного?
— А якщо ясно, то йди собі домів, бо в мене дорога довша й крутанів на ній більше, прошу я тебе.
— Чекаю на вас з нетерпінням!
–
Це було мовлено грубо і жінка, мабуть, пішла, бо розмова припинилася. Але хрипкоголосий ще стояв біля стіжка, Сергійко нічого не чув, але фізично відчував його присутність і не помилився, бо чоловік крякнув і мовив навздогін жінці:
— Руки сверблять! Може, вони в мене й не так сверблять, але ж, прошу я вас, витримку слід мати.
Він постояв ще трохи, щось буркочучи собі під ніс, і пішов до лісу.
Сергійко перечекав з чверть години, обережно прослизнув у лаз.
Визирнув і, не побачивши нікого, побіг до села.
Одразу весь забрьохався, та біг все швидше, наче біля їхньої хати вже стояли з автоматами — ще хвилина-друга й пролунає черга…
Антон Іванович, вислухавши поспішливу й дещо суперечливу синову розповідь, одразу занетерпеливився:
— Пилипе, — наказав, — час не терпить, обернися по селу, поклич Петра Андрійовича й Вербицького. — Трохи повагався й додав: — Підніми й лейтенанта, нехай, якщо хоче, також прийде.
У хлопця були свої міркування з цього приводу, і першим він підняв Бутурлака, хоч ближче було бігти до школи. Але вищого авторитету у військових питаннях, ніж лейтенант, у Пилипа не було, а, наскільки він розумів, на нараді, яку скликав батько, насамперед і мусили вирішуватися питання саме військові. Крім того, разом з Бутурлаком він підняв і Андрія — послав його до Вербицького, а сам побіг будити директора школи. На цьому заощадив принаймні хвилин десять і пишався своєю винахідливістю, бо кожна хвилина під час бойових дій важить багато, а в тому, що бойові дії вже розпочалися, в Пилипа не було ніякого сумніву.
Певно, не один він вважав так, бо вже хвилин через двадцять усі четверо зібралися в хліві на Демчуковому подвір'ї — старий не хотів будити жінку й нервувати її.
У хліві гірко пахло гноєм, ремиґала, голосно дихаючи, корова, а Білка стривожено переступала з ноги на ногу й іноді била копитом.
Не змовляючись, усі закурили, крім Петра Андрійовича, бо він не палив.
— Сергійко нехай залишиться, — мовив Антон Іванович, — а ви, хлопці, гайда спати, бо це не вашого розуму справа та й взагалі вашому братові в цей час належить спати.
— Вуйку, — заперечив Андрій, — не женіть нас, бо, їй-богу, все одно не підемо, і ви ж знаєте, що не завжди нам доводиться спати, коли належить.
Це прозвучало так по-дорослому, що Бутурлак засміявся приглушено й підтримав хлопця, не прямо, щоправда, та все ж підтримав:
— Діти тепер швидше дорослішають, — сказав, наче не мав на увазі нікого особисто, ані Пилипа, ані Андрія, — я не знаю, гарно це чи ні, але факт.
— Мені це подобається, — обізвався Петро Андрійович, — і це викликано цілим комплексом і виховавчих, і загальнолюдських проблем.