Жорстокий ліс
Шрифт:
Пройшли ще дві тітки з сапками — Андрій не поворухнувся: вони подалися до своїх городів, звідси їх весь час буде видно, городи одразу за селом, над лугом — розорані смужки пісної поліської землі. І правда, жінки запнулись хустками, пішли сапати городину. Ніяк не могли наговоритися, бо зупинялися часто й жестикулювали; що ж, двом балакучим жінкам не вистачить і доби, щоб обмінятися всіма новинами.
Андрій опустив ноги нижче, так, щоб голі п'яти лизала холодна вода. Розмова з Вірою у них якось
Кинувши на хлопця швидкий погляд, Віра наділа віночок, насунувши низько-низько, мало не на самісінькі брови.
Тепер вона точно була краща за ту насторожену й недовірливу дівчину, якою Андрій бачив її кілька хвилин тому, і хлопець запитав:
— А ким ти будеш, Віро?
— Як — ким? — не зрозуміла.
— Про що мрієш? Ну, найбільше бажання в житті?
Дівчина засміялася, заклала руки за голову й лягла, як була, в легесенькій бавовняній сукенці, спиною на вогку ще траву.
— Чекай… — Андрій підняв обережно її, підсунув свою стареньку ватянку. Дівчина подивилась вдячно, мовила з жалем:
— Моя мрія ніколи не здійсниться, і це іноді гнітить мене. Точніше, я вже змирилася, та все ж буває сумно.
— Пусте! — Андрій був категоричний. — Тепер у мене все ось де! — підніс стиснутий кулак. — Ким захочу, тим і стану, це я точно знаю!
— Маршалом Радянського Союзу!.. — не втрималась від іронії Віра.
— Захочу, буду маршалом.
— Так, — несподівано швидко погодилася дівчина, — захочеш — станеш!
— Чого ж ти сумуєш?
Віра лежала й дивилася в небо.
— Отак би співала й співала цілий день… — мовила нараз жалібно.
— То хто ж заважає?
— А голос?
— Чого ж, голос у тебе гарний.
— Це тобі лише здається. А для співачки…
— А-а… — зрозумів Андрій. — Тут справді: нема то й нема…
Він нахилився над Вірою, зазирнув у її сумні потемнілі очі.
— Ти моя жаданка, — мовив і відразу сам злякався своїх слів.
— А що таке жаданка? — видно, Віра догадувалася, та все ж запитання стояло в її очах, запитання й чекання.
Але Андрій уже схаменувся.
— Як тобі сказати… — завагався.
— Ти хотів сказати — жадібна? Але ж це неправда.
— Звичайно. Я не те казав.
— Я лише до життя жадібна, — призналася дівчина. — Ото, чого не можна, все одно дістану. А голосу нема й не зможу співати… Раніше плакати хотілося, а тепер уже змирилась. Я артисткою буду. Вийду на сцену, а ти мені аплодуватимеш. Хочеш?
— Дуже хочу, — щиро признався хлопець. —
— Чому?
— Тому, що хочеш.
— Певно, цього замало, — засмутилася Віра. Підвелась, присунулася до Андрія, дивилась, і лукавинки вже не було в її очах.
— Але ж ти дуже хочеш…
Віра зазирнула йому у вічі.
— Скажи, що таке жаданка?
Андрій зітхнув: видно, жінки серцем відчувають, про що йдеться.
— Ну, бажана… — пояснив, ніяковіючи.
— Ти хочеш сказати — кохана? — зелений вогник спалахнув у Вірчиних очах — але чи може бути вогник зелений? Дивилася запитально й серйозно, і Андрій теж серйозно мовив:
— Так, я хотів сказати саме це.
— А ти — мій любимий! — очі в дівчини сміялися й раділи. — Я це зрозуміла одразу, коли побачила тебе.
Андрій обережно взяв Вірину руку, відчувши вперше в житті, які м'які й гарні долоні в дівчат.
— Ти будеш моєю нареченою?
— Тільки нікому про це не кажи.
Андрій уявив, як іронічно зашилив би губи Пилип. Пообіцяв зовсім щиро:
— Звичайно. Це — наша таємниця.
Він покалатав ногами в прохолодній воді й зрозумів, що життя в нього стало значно кращим і цікавішим.
— Я вийду за тебе заміж, як тільки ти захочеш, — зовсім серйозно пообіцяла Віра.
— Дівчатам можна після шістнадцяти, — зітхнув Андрій. — А хлопцям…
— Хіба не все одно? Я завжди на тебе чекатиму!
Віра мовила це так, що Андрій зрозумів — чекатиме. Він із вдячністю подивився на неї, і лише тепер побачив, яка вона вродлива.
— Я знав, що ти кохатимеш мене. Кращої нема в світі. Твої очі, як наші зелені ліси, а сама ти, як лісова квітка, і як весняна конвалія, і як золотий медок, і як синій дзвоник! Це правда? — запитав нараз, бо сам злякався витіюватості своїх слів.
— Якщо ти кажеш — правда… — знову лукавинка з'явилася у Віриних очах, і вона засміялася щасливо, бо, певно, не було тої миті щасливішої людини на всенькій землі.
— Я хочу вчитися й багато знати, — сказав Андрій, — і ще я хочу літати. Десь високо-високо. Мабуть, стану льотчиком, але раніше закінчу інститут, поїду вчитися до Львова чи Києва.
– І я.
— Бутурлак розповідав, який величезний і чудовий Київ.
— Мені він подобається.
— Але ж ти не була в Києві.
— Який ти нетямущий. Я про лейтенанта.
Андрій відчув, як стріпнулося в нього серце: мабуть, уперше в житті спізнав, що таке ревнощі. І все ж ніколи б не простив собі, коли б мовив хоч одне негарне слово про лейтенанта.
— Нема в світі кращої людини, — мовив переконливо. Він хотів знайти ще якісь сильніші слова, але замовк, побачивши, що з села вийшли двоє — жінка й чоловік.