Жовтий князь

Барка Василь

– І я чую, – зовсім тихо сказала Мар’яна.

Вражено чоловік на неї дивиться, бо знає: казала завжди, що – на серці. Видно, велика тривога в неї.

– Зостанемося тут? – питає він, згадавши про вирішений від’їзд, можливо – причину страхів.

– Будемо їхати! – заперечила Мар’яна.

Він і сам бачив: треба. Заробітку по хатах жодного. Скорбота обгорнула йому думки від жінчиного передчуття. Один просвіток відкриється: як виїхати.

9

Прибрали на столі Катранники після

голодного снідання і, почувши тупіт, виглянули в вікна: комісія! – біжить по садибі, вганяє щупи в ґрунт.

Мирон Данилович виступив за поріг; дивиться, як нишпорять піднаказки скеповида – важного, ніби індик, і подібно обдутого сизістю, коли мимо проходить, натужуючись і палячи охряними очима, аж в рукавах стіпується, мов шкварком крильним. Виклохтує спересердя:

– Гляжу, ще живий! Де ти їжу береш, що не здихаєш?

Діткнутий в середину серця, подумав Мирон Данилович: «Це мені смерті хочеш, присурганивши з своєї Москви, – за віщо? Тобі ж не зичу гибелі!» Намірявся сказати, а змовчав: «Хай відбіга кудись, бо ще в хату вскочить і дітей покусає».

Вернувся господар до своїх, що ждали, чи скоро комісію лихо вивіє; а враз – крик, на стороні, де попелище.

Бригадник гукнув під вікно:

– Виходь, опис буряків буде!..

Старші сполотніли: знайдено буряки і тепер скоро кінець.

Вийшов до розритого попелища Мирон Данилович, затерпнувши від тривоги. Небагато буряків, а гамору навкруги – мов знайшли скарбницю царя. Перебирають знахідку в мішечок і складають опис. Шікрятов радий! – і лається; руками підкидає від розбурення, сам стаючи з жовтого і сизого аж червонастий, трішки менш, ніж вириті буряки. В руці щуп, як блискавичний гостряк демона.

Мирон Данилович немовний стоїть при всьому гомоні, знає: ось близько до хати – смерть.

Пробули в смутку, мов живими похоронені, півдня. Оленка притулилася до матері:

– Їсти!..

– Цить, люба дитино, – терпи!

Мирон Данилович вирішив: «Навідаюся в магазин»; виходячи, глянув на доню – прозора з лиця, так схудла.

«…Бідне моє, – тужить він, – ми старі мучимось, бо грішні, а воно безвинне терпить за нас».

Згорнувши мішечок під лікоть, подався до площі, хоч знав, що те місце не дуже поживніше, ніж пустеля; тільки рідким випадком – харчі на прилавках.

Черга! – привезено чогось, годящого в миску.

Мирон Данилович спитав дідка, шкільного сторожа, що обома руками спирався на ціпок:

– Що?…

– Аж дивно, – відказує дідок, – дають борошно, не знаю, яке, може, з кісток собачих. Животи скручує, хто куштував: от як! І дороге.

– Чого ж беруть?

– А що в рот класти, глину? Беруть, бо зветься: борошно. Жінка тут одна несла; од такого борошна до тесаного хрестика, як од тебе до мене – раз ступити.

Мирон Данилович добувся до терезів; глянув на їдку мішанину і як нюхнув – зразило його звідти трупною затхлістю… нерви збурилися дико і щось під грудьми, мов сіпнувши прив’язь, намагалось перекинутися і рвонути наверх з різким

болем. Не витерпів чоловік: вийшов геть. Подихав на чистому повітрі, обпершись об стіну; перестояв недугу.

Багато відверталося від їдучої гнилі, намішаної на продаж.

Мирон Данилович пристав до кількох, що брали напрямок до хати робітника з олійного заводу: там макуху продають, з високою націнкою, а добру.

Заходять. Батько хазяїна, похилий віком та білий сивиною і сорочкою, беріг макуху в дірявому лантусі, під лавою.

От, чотири кружки виторгувано, масні на дотик, з різким і густим пахощем; колір трішки незвичайний…

«Темнувата, як на рижієву»! – подумав Мирон Данилович; прикупив також колотої на куски, ця – з тютюнового зерна, олію ж від нього на фарбування вжито.

Приніс додому добуток і поклав на стіл. Всі обступили: розглядають, обторкують, відкришують трішечки і їдять, хто – без води, як Андрій, тільки на зубах хрумкіт, а хто розмочує; всі хвалять.

– Неначе пряник, – каже бабуся.

Пробує тютюнову:

– Ні, ця не така!

– Ця гірша, – згоджується, покуштувавши, Дарія Олександрівна, – поїмо, коли буряки забрано.

Радяться, як розварювати і чого додавати.

Тітка Ганна приходить – хоровита; пробує макуху; питає, в кого куплено.

– Зразу ж піду сама. Погано мені: була в Йосипенків, страшного борошна купили, з зерна якогось, ніби льон; і зразу – пекти корж… я попробувала, тепер душу роздира, ледве ходжу. Глядіть, не купуйте тієї гнилі! По два пуди в одні руки відпускано, – понакуповували люди і скрізь покотом лягають, мертві. Ой, погано! – а я ж дрібний шматочок з’їла.

Взявши, ніби празниковий гостинець, кусник рижієвої, тітка пішла: помалу стопи переставляючи.

Катранники декілька тижнів живилися макухою; але і вона стала виходити. Глянули одного ранку – рештки рудіють.

Холодний день починався в небі чистому, як вимите дзеркало, та швидко спохмурнів: зап’явсь олив’яними хмарами, що втопили село в тінь.

Знов купує рижієвої Мирон Данилович; знов дріб’язок визбирує на городах.

Діти виголодніли і не могли висидіти в школі. Мучить їх.

– Якби бурячки, – жаліється стара, – можна б зварити і дати по одному: нехай підкріплюються діти в перерві, а так – чого мордувати?

– І наука чудна; сьогодні підуть, і годі! – сказала мати. – Бо вертаються ледве живі.

Навчання в селі почалося пізно, бо, при лихому ремонті, школа до осені зоставалася руїною в риштованнях.

Побудуть діти в школі і похворіють; голови їм паморочаться, а в шлунках – пекота, і слабенькі стають, рухаються, як тіні. Дома полежать і трохи одійдуть.

– Чого вас учено сьогодні? – спитала одного разу мати.

– Вчитель казав, наші батьки – саботажники…

Мати змовчала. Але подумала, що навчання можна перервати на деякий час.

«Бо з якої речі? Змордовані діти від їхнього голоду будуть душами калічитися, завчаючи злу неправду про батьків».