Жовтий князь
Шрифт:
Дома переказує, що бачив і чув: про курорт і Зінченка; моторошного володаря і міліціонера, коли віщував роківщину, – і розстріляний.
– Сказав правду, за це вбили! – означила бабуся.
Про самогубство в будинку партії слухали з острахом, сподіваючись недоброго.
Записку секретаря і напасть Отроходіна промовчав Мирон Данилович: нащо надміру тривожити душі в хаті? – і так мучаться. Події ж ростуть, мов гори, через які йти треба, над краями; і невідомо, хто зірветься вниз.
8
Надвечір’я розгодинюється, і видно скибочку
Як прочинила двері Дарія Олександрівна, поманено її руками в сіни, де з легкого сутінку вирізнилися обличчя: сусідки і двох дівчат; їх пригадує.
Зашепотіла тітка:
– Мої родички прийшли радитись, а я думала довго і кажу, ходім до Дарки за поміччю…
– Федоро, треба порадниці знати…
Одна з дівчат, світлокоса, відгорнула на грудях платок, блакитно і зелено ділений по темносиньості, що вкутував, мов кирея, – і піднесла річ, обгорнуту білою хусткою.
– Поможи, Катрусю! – звернулась до подруги; та простягла зложені долоні: підтримати річ. Федора відгорнула хустину.
Тоді в сінешній темряві, куди приходили через відчинену ляду над драбиною рештки надвечірнього світла, – замерехтіла чаша. Вузький промінчик, пробігши крізь надвірні двері, впав на обвід, що його коштовні оздоби стали жаріти, як живий огонь; означилася чаша всім обрисом, над руками, посилаючи сяйво.
Жінки, серед свого вбозтва, дивились на неї і слова не вимовляли; знали святиню, що перед ними. А найменшому з дітей, Андрієві, нетерпеливилося бачити маму, – виглянувши, застиг при дверях:
– Зірка вранці! – показав на чашу.
– Правда, але йди в хату, я зараз вернусь!
Тітка просить:
– Дарко, кажіть, де сховати! Вчора, проти комісії, Федора і Катря вихопили чашу і закопали за хатою. Тепер до двору черга – на обшук. Знайдуть анахтеми і заберуть.
Господиня гляділа на відсвіти, і ввижалося їй, що невідомо, де і як треба йти: довго і тяжко, з терпцем страшним, хоч падати, а знов підводитися і йти до останнього знаку, – так треба.
Зір звик до півсутінку і знаходить старолітній напис на чаші, про кров, що «за многих ізліваємая»; і зображено: Ісус Христос, розп’ятий на хресті, коло якого Богородиця і апостол. Окраса далі вкруг чаші – з тонкими галузочками; і самоцвіти, обрамовуючи хрещатий взір, розділяють картини з Святого Письма. Коштовні камінці скрізь: квадратові, в рамчатих обковах, золотих, як вся чаша. Осередніх каменів два – фіялковий і зелений. Спід посуду – теж в окрасі, ширшій хвилями, і також стебло і підстанова: триступінчата, в топазах і – узор серед них.
Дивиться на чашу Дарія Олександрівна і відчуває, як відійшла безвидна туча з просторів; так гарно на душі: спокій невисловимий. Здається, могла стояти тут без кінця часу. Але ось, думає і не може знайти відповіді: де чашу сховати? – зрештою, зривається з уст:
– Маму спитаймо!
Бабуся ж, коли покликано її, тихо стояла перед чашею, слухаючи Ганниної мови і знаючи, чого треба; перебирала в думці,
– А покличте Мар’яну, пічникову! – сказала стара; всі зраділи: і правда, не буде в селі надійнішої.
– Її чоловік не в нашу церкву ходить, а на домашній спів, бо євангелик, тільки ж нехай кожен чесним буде, як він.
Мати велить найменшому:
– Біжи до пічників і проси тітку Мар’яну, хай зараз прийде – дуже треба!
Він пішов, але мати, виглянувши за поріг, вернула.
– Нікому про чашу не кажи! Бо нас арештують всіх і розвалять хату, – шепотом найстрогішим заборонила.
– Мовчатиму! – він поспішив до воріт.
Федора вгорнула чашу в хустку знов і, тримаючи на грудях, закрила під великий платок, що згортками спадав до землі.
Господиня ж їй сказала:
– От славно! Вихопили з кігтів.
– Умовилися, стоячи між людьми, – розповідає Федора, – вбігти і забрати, що можна, аби не попало в нечисті руки. Мені самій не пробитися; це – Катря, працювала передо мною ліктями: комсомольці, як грушки, сипались.
– Нащо казати, хіба так було? – дивується Катря: русява, виструнчена, мов придорожна тополинка; брунастий жакет поверх вилинялого, колись зеленкавого, плаття.
– Чого ж ми тут? Заходьмо в хату!
– Ні, пора додому, – відказує тітка. – Хіба трохи посидим на призьбі: крайчик неба вгледіти. Скоро й того збудемось.
Вийшли – при останньому огні з сонця; сусідка скаржиться:
– Забігли вчора, все перевернули; як собаки, видряпали і забрали, що було. Я зразу до сестер. Хоч недалеко до їх хуторця, так забарилась я і заночувала там. Кажу до своїх: рятуйтеся! Що є, сховайте, і не в дворі, а в полі чи в лісі – виїдьте вночі, закопайте, та глибше, щоб гостряками не достати. Бо все заберуть. Ми з старим переб’ємся, він на заробітках, я тут, – хоч пропадем, то тільки двоє; а в них же діти малі.
Сидять жінки на призьбі, що рудіє глиною в вечірньому світлі; стіна за розмовцями яснить, мов срібна. Здається, тільки сонце в світі чує їхні жалі.
Андрій прийшов до пічників, коли вечеряли: варена картопля в череп’яній мисці, а в блюдці трішки олії; і сіль – хліба на столі нема. Почувши, чого прибув хлопець, пічничиха заклопоталася – йти.
– Може б, доїли з гостем, тоді підеш? – питає пічник.
– Вже годі!
Надягла старий чоловіків піджак поверх зношеної суконки. І припрошує:
– Сідай, синку! Ще є картопля.
Літня жінка, дрібна на зріст. Відзнак дивовижної вроди в обрисі обличчя, що помарніло від років і клопотів, оживлюється карими очима, тонко окресленими, як осереддя квіткові, світучими – в прозорості.
Всі в селі знають: мовчазниця і добра. Вдвох, справляючи печі і груби, за чверть віку ніде голки чужої не взяли, буваючи самі – цілими днями – серед чужого добра. Їх рідко звали: Максим Бережан чи Мар’яна Бережан, а просто – пічники, бо при цій роботі в селі – тільки вони, обоє нарівні: коло глини і цеголля, піску і золи, попелу і сажі.