Жовтий князь
Шрифт:
Все в нього забрала комісія, впрах розорила; і всім так зроблять.
– Або перебіжить пошесть? – питала Кайданцева жінка.
– Перебіжить, а нас не буде! – відказав тесляр. – Страшну справу проти нас коять. Є в мене знайомий старичок, ну, як знайомий? Стругав йому полиці під книги: там читання зібрано на цілий вік. Я з полицями старався – зробив міцно і взяв недорого. Бувало, підходить і розмовляє: сам він математик, з академії; от питає він:
«Ну, побачили, чому лихо?»
«Приходить! – кажу. – Бачу, що приходить, а чому, не знаю».
«Бо постановлено: ми шкірами своїми, як великими карбованцями, заплатим».
«Чому
«Ми крайні, з кого дерти. Цінності церков перепродані будуть. З’являться хитруни до півмертвого і покажуть сухарик, промовляючи: віддай з грудей хрестик – сухарик дістанеш! І віддасть, аби пожувати щось, поки сконає».
Суперечить господиня:
– Вам старичок говорив, і він міг помилитися. Числа знає, як ви сказали; а ці речі – інакші.
– Буде чи не буде, – заговорював Кайданець, – побачимо, а вже столичник жити не дає.
– Це на місяці намальовано: один одного вилами підкинув, – пояснює Мирон Данилович.
Господиня відмовила:
– Намальовано, а не віриться, щоб так – з нами…
– А як же роблять? – загарячився Стадничук. – Наслано забісованих, і вони в немовлят з губи крихту хапають. Був я в дворі Касяненка: там діти грудні, а ці прилізли, риються в колисках… дітей викидають просто додолу і дошукуються під пелюшками, чи нема крупинок, бережених на кашку; все чисто забирають. Ви собі мріть із немовлятами! Так це – що, скажіть? Всі ж головні начальники обшуків і грабунків хто? – саранча з столиці. Он, набігли гурмою до Григоруна, мого сусіда – в нього з жінкою життя розладилось, і вона поїхала, покинувши дітей. Холодно в хаті і голодно. А зайшли з обшуком – останнє забрали, в хаті і в дворищі. Молоко стояло в горщику, на дні: для малих; так нарочито перекинули на припічку і розлили. Мовчав Григорун, з горя – сам не при собі. Прикипів до місця і дивиться на всі очі, худий, як тичка. Дивиться, а ніби не бачить нічого. Діти плачуть, та дарма! Дитячі сльози – ніщо для здирників. Один з них, губою одхряпнутий, все перекидав, ламав, рив, аж ось почало його пробирати від погляду Григоруна і став, дражнений, сіпатися. Крикнув на чоловіка: «Самошедчий!» – а сам закручується і поспіша з хати. Чує на собі погляд і озирається, і таки падає через поріг. Мабуть би, розбився дуже, так бригадні підхопили. В сінях тріснувся лобом об переставлену драбину і вибіг злий, як вовк. Думаєте, втишився потім? Подобрішав? Куди там! – мітлою виміта дитячий харч і розоря хатні кутки. Все лама. Їх таких повно: на погибель нашу. Кажу вам, збирайтесь, поки не пізно, на Кавказ: там і заробітки більші, і не так уповноважені душать.
– Як же нам їхати? – відказує господиня. – Душа до вікон приросла.
– Однаково відірвуть. Старичок, що я вам казав, над верхніми книгами зберігає серед скручених паперів один твердіший – там малюнок. Розгорнув його: «Подивіться!..»
Сидить гостроокий хтось, ніби золотий, цілком литий, – з червонастим виблиском; в короні чудній і пишній одежі. Високо підноситься. Видима тільки верхня частина: як викинута з недоброго дзеркала. Ребра схожі на верх брами, розчиненої так, що туди з низини на картині тягнуться люди без кінця і перерви: люди бідні – тягнуться під кліткову браму примарця і там зникають. Як вівці на бойні. Смутні всі і худющі, і обідрані; тягнуться сім’ями, несуть дітей на грудях і за руки ведуть. А наглядачі підганяють гостряками, на кінцях сточеними,
«Отакий пан; звідки?»
Роздивився я на картину і мовчу. Сльоза впала на рукав. Кажу:
«Ото – ми внизу! На погибель, з маленькими».
Кайданець пильно слухав, і враз до жінки:
– Збиратись будем!
Заплакала вона і проситься:
– Куди ж я піду від порога? Коли вмирати мені, то біля цієї стіни білої. Мучитимусь на чужій стороні. Ти їдь!..
– Годі вже, не плач! Хочеш зостатися, хай так буде. А я десь підроблю трохи, бо тут і копійки добути не можна.
– Не баріться, бо замкнуть виходи! – настоював Стадничук.
Почала господиня глядіти серед домашніх речей: що – в дорогу.
Тоді, відчуваючи, яка невідхилима біда всіх настигла і куди можна вдатися наостанку, відійшов Мирон Данилович. Думав: ніж гинути біля порога, треба спробувати шляхів! Десь є заробітки. А душа приголомшена; і віється в очі огнем – сила охряного пана, що поглина, ось тепер, обставши сторожею…
Згадка про подорож цвяхом стала в свідомості; десь є напрямок, тісний страшно: аби проскочити… проліг низом, потемнівши, – крізь світ, що став інший, ніби в різкий поворот обернено його і обвалилися добрі поняття, а образ життя виглянув руїною.
7
Мирон Данилович наближався до колгоспного; і назва, і розпорядок знов збудили в думці оклик: «Татаровня!» – жаль односельчан, що з’юрмлено в турлучну вигадку.
Там клопіт: мечуться люди на сторони, мов почаділи. Один, розхристаний, перелякавсь і мчить мимо – наосліп; аж коли почув, що питається чоловік, чого метушня? – відказує, стримуючи крок:
– З дворів худобу назганяли, вся передохла. Винуватих висмикують, хто січку з малясом давав на ніч; думають – від того.
Подався чолов’яга.
Гурток на дворищі зростає і чути викрик: «Отрута і більш нічого! Отрута!» – махнули руками і розійшлись.
Тоді заспішила міліція когось ловити, а Мирон Данилович вирішив: досить видовища. Пішов, пришвидшуючи кроки, з виглядом поглибленого.
Минув провулок і стишився. В дворі стурбовані господарі – біля корови, що околіла. Сусіди близько.
– Бач, із коровою що! – дивується крихітна тітка, в світлій з крапками хустині; тримає ломачку і скорину, черству, аж поцвілу зелено: про собацюг.
Друга тітка, на сонці обпалена, мов горіх, додала:
– Це саме скрізь! Птиця пада мертва, без причини: мертва, і все.
Також роздумує вголос дід, в зношеній кепці, височенний, як штиль; підборіддя оббіліло в пух.
– Чи не кінець світові? – хтозна.
Мирон Данилович проминув гай, що з вижолобиною врізається в околицю села, а далі криє ярок – під вільхами, дубами, берестками. Перелітавши, галка, схожа на грудку кам’яного вугілля, непорадно опустилася до гілок, а звідти додолу, в траву.
Як вкопаний, став Мирон Данилович! Коли ж підступив до птиці і передком черевика перевернув, – нежива, хоч об пень бий.
Відійшов на дорогу і розмислюється: що ж? – буває птиця недужа і не вічно їй жити.
Аж здригнувся від окрику, глянув – то Калинчак Петро; проживає осторонь, за ярком, і теж «індус», себто одноосібник. Білявець, мов льонкуватий, але очі стемна-карі, з свічучими клинцями. Він – косар; наймався в містечку і коло залізниці: ростиння вибивати.
– Що загубили? – питає Калинчак.