Жовтий князь
Шрифт:
– Ні! – не загубив нічого; птиця падає.
– Недавно, як був місяць кров’ю наведений, це почалось.
– Кажуть, час злого і знаки.
– І я, косивши на курорті, від приїжджих чув: біда близько.
– Сходиться в одно.
– Сходиться, бо правда.
– Окремі, з партійною печаткою, переступлять, – сказав Мирон Данилович.
Віддаляються бесідники проз осокори.
– Так, переступлять! А стрінеться котрий Зінченко, – чули?…
– Ніби… – вагається Мирон Данилович.
– Курортом завідував; скрізь сосни по горі і павільйони, як виточені. Курортників повно з міста. Їм купання є – річка внизу.
– Знаю, коло берега пісок і вода тепла. А далі глибше і холодніше, аж морозом обсипає; з дитячих літ знаю, – додав Мирон Данилович. –
– А недарма! Свіжий куток, землі двадцять десятин. Насаджено сосни і берези в «лінію», себто рядами – під шнурок, щоб прогулюватися; для чотирьох чоловік разом.
– Козиряють партійці, а мабуть, страшно ступати в ліс по одному.
– Бояться; курорт трудовий, а бояться! Ходив я раз, чи нема роботи, і стрічає сам завідувач – Зінченко. Розказую про біду: в нас діти голодні. Він послухав і радить: помогти можна тільки одним – підгодувати корову, коли схудла, як драбина, і перестала доїтись. Дасть вона молоко, тоді голоду кінець. І сказав: «От що, скосіть отут сіно, між «лініями», і одвезіть собі. Прийдете в неділю, коли підводи вільні. За один день упораєтеся. Скинете копицю з одного краю і копицю з другого, біля самого коровника. Як спитають, можна показати: он сіно. А скільки його, ніхто не знатиме. Для курортних корів корму припасено більше, ніж треба…» От, Зінченко партійний, а жалів дітей. Інші ж куди там! Кожного розірвуть, якщо з інструкції на партзборах прочитано.
– Розірвуть і без інструкції, – відмовив Мирон Данилович. – А цей з якої сім’ї?
– Казав, земля, де насаджено «лінії», належала його батькові, хоч був з другого повіту. Якось проїжджав і прикупив наділ – думав хазяйнувати. Не судилось! Прийшли червоні в дев’ятсот двадцятому і сходку скликали: голосують, щоб багатших забрати геть, – хто за це? Уже тоді наш Лук’ян, та ви знаєте його…
– Лук’ян – той, що «за»?
– Він самий! Перший підняв «за» аж дві руки і з того дня однаково голосує. Декотрі зовсім не підводили долоню, як Зінченків батько. Жив тоді в хаті хазяїна, що втік на Донбас. Відходячи, той казав: бери все і господарюй, нічого мені за це не треба. Піду, бо більшовики вб’ють. Ну, і не підняв руки старий Зінченко. Через тиждень приїхали червоні: «Де такий? А де такий? Це не наші!» Був наказ – повбивати підряд.
Коли брали людей, то діти за них чіплялися. В одного діти були німі, ніяк говорити не могли, і так чіплялися, що страшно глядіти, а їх прикладами били – поламали їм руки. Всіх, і дітей теж, зібрали на площу: там розривними кулями повбивали, скрізь мозок розлітався. Лежали довго. Мухи їх обліплювали і сморід стояв тяжкий. Згуртувалися старі жінки, що вже їм смерть не страшна; сиві всі і вбрані в чорному, з ціпочками: як на похоронах – і то сама біднота сільська. Пішли до начальства: сперечатись проти пекла їхнього. Нехай дозволять прибрати мертвих – поховати в одній ямі. Вистанув комісар, в червоній будьоновці, як сатанинець, і закричав: «Не сміть! То – вороги! Єсть наказ від Леніна з ворогами розправляться, щоб духу нашого боялись». Так і прогнав старих. Зінченко – син одного з тих, що на площі вбито. Коли забирали, – дома не був. Потім переселився в другий повіт; жив там і записався в партію.
– Це ж і видно, – доводить Мирон Данилович. – Знайдеться добрий, так не з їхнього куща виріс.
– Може, з їхнього є хто, – не бачив! А цього бачив. Розсудливий чоловік; поміг оклигати і оборонив. Ми з одним чоловіком скосили сіно, чотирнадцять копиць перевезли і поділили. То був мені рятунок, а їм на курорті сіно тільки заважало ходити і ніхто не косив його; все пропадало. Знаєте, що пізніше було? Викликають Зінченка в міліцію і питають: «За гроші продав сіно, чи як?» – «Ні, я звелів прокосити сіно тільки на «лініях», щоб вигідніше було курортникам ходити; там курять і кидають недопалки в траву, то від огню могли зайнятися сосни». Відпущено Зінченка; він тоді одразу до мене: так і так, «ви, коли в міліцію покличуть, кажіть те саме!» Справді, через три дні мене викликають: «Що ти заплатив за сіно?» – «Не платив нічого; завідувач наказав скосити тільки
– Таких вибивають з начальства, а становлять мучителя.
– Це – скрізь, і Зінченка відсунуто. Пішов я раз до нього і перестрінув на дорозі двох мисливців з Києва: один чорнявенький, аж прикипілий біля очей, а другий – з лисиною і веселими зіничками. Розпитуються, де полювання добре. А я кожного птаха знаю, в якому місці водиться: голуб лісний, чи крижень, чи перепел. Розказав їм і хочу до завідувача піти; «До Зінченка? Ми хотіли його побачити, приїхавши, – нема!.. Переведено в другий район, бо партсекретар підкопався і вижив». Говоримо далі; я розпитую: хто вони самі? – і взнаю: чорнявий друкує книжки, а старший – хімік, з лабораторії. Зайшла мова про село, – що тут робиться і як грабують; чорнявець то ще дужче темніє, то блідніє, і наприкінці вчистив: «Товаришу, монгол з московської ночі вилазить – рвати груди». Хімік тільки одно докинув: «Іду вулицею і чую крик – то міліціонер, ступаючи серед натовпу, виголошує: слуги бісівські постановили Україну душити в рік розп’яття, тридцять третій, бережіться, люди, бережіться! – так виголошує, мов на службі. Всі перехожі слухають; великий натовп зібрався: тихо йдуть і слухають, як пророка в старовину».
– Це саме мати в церкві чула.
– А на того пророка, що в френчі, налетіли виконавці – миттю потягли в установу. Скоро чутка пройшла: міліціонера розстріляно.
Постояли бесідники біля урвища з берестками, глянули на ворона, що високо линув, і попрощалися. Мирон Данилович, вертавши додому, пригадав назву цього місця: Зміїв яр. Певно, звідти лютий вилізав хапати тварини домашні або і людей. Було зображення в школі, – тоді батьки з черги вкошкували учнів, бо дисципліна вкрай розхиталася через комсомольські вибрики проти вчителів; зображення було в багатьох кольорах: з драговиння і хвощуватих нетрів ящур повз до дрібних тваринок, роззявляючи пащу. Вже червонів зубними гостряками, бо котрусь істоту роздер. Приуявлюється той вигляд, супроти зусилля волі – прогнати його; ні! – мов нарізано з заліза; і кольори мінить на чорність, як попередня примара. Зневажити треба і обійтися самому. Деякий час думки вільні, а потім збоку в обширі свідомості, ніби підкинутий мимовільною пружністю, при цікавості душі до власного стану і забезпеченості, виник вигляд! – крізь духовну просторність проступив. Мирон Данилович, напружуючи думку до судоми в шийних м’язах, проганяє привиддя і звертається до навкружності: дерев, ґрунту, погоди, що несподівано погіршала, бо з півночі хмари темними купами… і знов обвівся обрис: знов! – от, закляття! – з розпуки, мов скрикнула вся душа до когось невидного поблизу: та відійди геть, нечиста кров! – геть відійди!.. Мирон Данилович відвернувся від марища і пішов, куди очі ведуть.
Обмеживсь думками до обсягу своєї особистості і конечних справ; стало тихо на душі. Тільки мертвотно-бліді стіни хаток, по обидва боки, приймали моторошну тінь з півночі.
«…Лихо приходить, а помочі ж – ні від кого!» – думає, понурившись, Мирон Данилович. Так і дійшов з пропащою гадкою до площі; хотів звернути в вулицю, що вела до його кутка, але, на диво собі, минув її: забраний сильним поривом почуттєвим – в одному напрямі! – простував мимо східців цегляного будинку, критого бляхою, в якому гніздиться партійний осередок.
Проминув його; і тоді почали вгасати пориви недоброго почуття. А видалося, що чує постріл, – і нерви ловлять повторення звуку. Та знов Мирон Данилович спонурюється, відходячи. Враз страшно зойкнуло! – він оглянувся, ніби в плечі вжалений; мороз обсипав душу: так зойкнуло з кам’яниці.
Там, чіпляючися за одвірок відчинених дверей, стоїть жінка: збіліла і так дихає – мов її щойно душено і тепер спроможна вхопити трішки повітря.
– Поможіть! – закричала вона.
Мирон Данилович побіг до сходів, але прискочивши близько, вдержався: через звичний страх перед будинком, звідки завжди сунуло і загрожувало начальство, приїждже – владичне, і тутешнє – дрібне, провадячи розор.