Жовтий князь

Барка Василь

Відбувається остання духовна брань людських душ – проти їх погубних на5вівів. Народ витерпів один з найвеличніших іспитів в історії своїй – в нім подолав супротивника моральними силами! – висходячи вслід своєму Спасителю на власну Голгофу: прийняти ніби хрещення огнем – у муках, подібних хресним, через відданість своїй життьовій правді-вірі. Від неї не відступив, воліючи гинути.

Тепер правда народна, як білий привид – в крові, постає на весь зріст перед людством, правда переможна: через страждання і саму смерть.

Автор

у своєму творі – не суддя, але, як колись визначив Чехов, свідок для суду: розповідати, що сталося в житті.

Василь БАРКА.

8. VII.1989. США

1

Наряджає доню: здається, то власне серце, вибране з грудей, окремо радіє.

А знов лихо: повели чоловіка в сільраду. Скільки їм треба? Чіпляються і гризуть: давай! – як не гроші, так хліб.

– Мамо, скоро? Я на майдані підожду.

– Скоро, – чого ж на майдані? Потерпи: тата відпустять, і зразу підем.

– Миколи і Андрійка нема.

Тата ждуть: як станеться що… їй страшно навіть вимовити. Причісує Оленку, пильнуючи кожного пасмочка; заквітчує, ніби коронує зірками, зверх блідого лобика. Нічого не каже їй, але невимовлені слова тремтять, подібні до сполохів, на середині грудей: «Квітко моя!» – і неозначиме почуття обкинулося, ніби передвістя з болями; не знати, що, крім них, прийде. Не хоче піддатися їм душа. Втіха коло доні не гасне, як місяць – любим серпиком.

– Скоро скінчу, стій! – стримує доню, чомусь нетерпеливу, з сірим зошитом на долонях: там її наука.

– Може, я не піду? – несміливо питає Оленка. – З мене сміятимуться.

– Хто ж?

– Учні і вчителі: всі.

– Нерозумний сміх і грішний.

– Вони глузуватимуть!

– Терпи! Це годиною краще, ніж цілий вік хвалять.

Дарія Олександрівна досадує, що «вони» сміються з її дитини. От-от схопиться гнів: справедливий був би, але чимсь небезпечний. Нехай зникає в обширі серця, де нема йому чим горіти. Зосталась гіркота, звична за довгі роки.

І стерпіла! – як завжди.

Хмуриться мати.

Первісток її, чотирма роками старший за Оленку, підкорився страхові. «Навіщо пережиток?» – сказав, напевно, з чужого голосу. Андрійко, найменший, часом послухає.

Малі думають, що мама темніша, ніж шкільні, бо ті ходять з новими книжками, а вона старі читала… Так там була правда і серце, а що в теперішніх? Зла настирливість. Відчуває мати, як день у день «вони» настроюють дітей проти її думки і волі. Діти очужіли.

Різку, аж розпачливу кривду відчуває з того, ніби рану від іржавого ножа, коли впікається і мучить. А що робити? – хоч кричи, не поможеться; «вони» сильніші.

Обличчя в неї – з видовженістю і запалими щоками; з надто звуженими, супроти звичайного, обрисами нижніх

повік, як і надто вглибленими очима, кольору темно-сірого, без гострого блиску. Але їх ясність відтінена бровами і косами – в такому відсвіті, що нагадує попіл від згорілого шовку; і видаються темнішими, ніж насправді, через неприродну блідість обличчя.

Дарія Олександрівна ніби спокутується в празник, відболіваючи провину: з непотрібної гостроти до Оленки, що недавно мала в школі декілька низьких оцінок; не з-за своєї нездібності, а з-за пустощів і недбальства.

Чомусь тоді, можливо, з побоювання сорому від чужих посміхів: мовляв, «дурна дитина в вас», – Дарія Олександрівна грізно нагримала на Оленку і мало не вдарила. Хоч не збиралась бити. Однак не сподівалася, що з того гримання вийде. Дитя сполотніло, затрусилося плечиками і, ледве не впавши непритомне, відступило в куток. Заридало, та так гірко, в болючому плачі, тремтівши дрібною судомою, – що всі в хаті обмерли. А воно раптом стихло, і хоч тоді кинулися всі втішати, проте було як потеряне і, здається, занедужало. Потім старалося і принесло найкращі оцінки. Раділо за маму, якій неодмінно треба бачити гарні знаки в зошиті. Видно, так і не тямило до кінця, чому – треба.

Глянувши на зошит, Дарія Олександрівна відчула, як болісно серце стиснулось: такий жаль на себе! – роки життя віддала б, тільки вернути те, що сталося.

Оленка під маминим гребінцем стала покірна; вся в білому і сама бліда, з світлими очима і високо піднятими брівцями – як в тата. Кілька квіток біля її чола, здавалося, посилали бризкучий промінчик на всі сторони. Як зоря, – жила в хаті, дивна тихістю.

Сьогодні так пильно мати зачісує Оленку, збираючися піти з нею в церкву; стояти поруч і випроситися з провини.

І якраз лихо! – причіпливі повели чоловіка і невідомо, що буде.

І також: Оленка збивається. Як важко вмовляти, при чужому настроюванні з насмішкою.

Згодиться; чого ж на майдані стояти?

– Оленко, дражнитимуть, що в церкву пішла, то промовч! Їхнє зло щезне, а правда – ніколи.

– Де буде?

– З людьми, що живуть скрізь. А повмирають, буде з ними на небі.

– А ми – де?

– Коли достойні, з ними.

– Як там живуть?

Дарія Олександрівна подумала: ось як твоя душа – безвинна і всім прощає, люблячи. Так живуть.

– Того не знаю, але – щасливі.

– Де?

– Оленко, все питаєш, а я не знаю.

– Мабуть, високо! – як птахи. Де дінуться від дощу?

– Це над дощем і зірками.

– А що їсти?

– Нічого не треба.

– І хліба?

– І хліба теж – ні.

Оленка дивиться в вікно, думаючи.

– Я вже знаю! – так, як сонце: ні об що не тримається і ходить.

Знов роздумує, поглядаючи на світило за шибкою.

– Не розлучаться?

– Хто?

– Всі – родичі.