Жовтий князь
Шрифт:
При дверях староста і невеликий гурток стрічають прихідчиків; тихо і непоспішно відповідають на запитання, що – в тоні нетерплячого окрику. Члени комісії квапливі і дражняться. Виказують рішучість, мов судові виконавці, і скупчено, на чолі бригади, тягнуться до дверей.
Притьма відхилилась увага: і збору прихожан, і старости з його людьми, також – комісії з руїнниками. Напруження в ворожнечі розгорілось до краю, тому досить було випадку, щоб блискавка почуттєва розрядилася в його сторону.
Глянули люди і застигли.
Під стіною поспівав, як нерівний дзвін торкнув, сліпець-дідик з лірою. Сивина його посіріла від старості і припорошеності. Поряд стояв обшарпаний хлопчак, держачи
Скрипіла тягучими звуками реля: в супровід голосові, що, вириваючися з хрипкості, піднісся оповідати, чергуванням співу і примовок.
По святій горі Спаситель ходив, – алілуя;Спаситель ходив, райський сад садив: Господи помилуй.Райський сад садив, три рази полив, – алілуя;Три рази полив, райський сад зацвів: Господи помилуй.Жорстокі діти зірвали квіти, – алілуя;Квіти зірвали, марно зів’яли: Господи помилуй.Спаситель сказав: «Не журітеся!» – алілуя;В полі тернина біло зацвіла: Господи помилуй.її зірвете, вінок сплетете, – алілуя;Вінок сплетете, мене вберете: Господи помилуй.Мене вберете, на хресті розпнете, – алілуя;Руки і ноги гвоздем проб’єте: Господи помилуй.Моє реберце коп’єм проб’єте, – алілуя;З мого серденька потече кров-вода: Господи помилуй.Я тою кров’ю весь народ скуплю, – алілуя;Весь народ скуплю, з собою візьму: Господи помилуй.На середині співання голова комісії вирвав ключі з рук старости і почав відмикати замок, аби показати всім, як відвертається від забобонності – він, свідомий громадянин. З ним і члени комісії підступили до дверей, ніби їм псальма байдужа, а вслухалися пильно, бо цікавить.
Не щастило голові з ключами! – ніяк не второпає відімкнути: при нервуванні увага розділена, бо і сам ловить нитку лірникової мови.
Поки відмикано двері, дідик докінчував вірш; було щось незвичайне в піднесеному голосі, дякуючи чому картина ставала перед очима, як жива. Ніхто не ворушився в натовпі.
Скінчив дідик, то ще не віддзвеніли останні відзвуки, – вже кинувся до старого один з членів комісії; гостро викрикнув:
– Ти що! – контрреволюцію приніс?
Дідик думає. Зрештою, відхитує головою:
– А ні, ще ніхто не чув, про що кажете, як ця старовина була. Ірод царював. Потім того, за козаччини псальма складена. Це давнє! А те, що кажете, – де б воно взялося?
Причепі рот скувало: не знав, що відповісти. Тим часом голова, відімкнувши церкву, входив при супровідцях. І молодиці з натовпу також підступили: аж підганяючи. Втрутилися в саму бригаду. Слідом і весь збір людський рушився. Серед живих хвиль комісія з бригадою закрутилися трісками. Не встигли отямитись, як народ, поспішаючи без жодного слова, наповнив церкву і з мурав’їною запопадливістю обпав обладнання в церкві.
Ніхто в цілковитому безладді навіть не поткнувся прямо на Царські ворота. Вбігали в олтар північними і південними дверима. Там відразу найшло багато, – жоден з комсомольців і комісії не зміг протовпитися. Миттю схоплено:
Корогви серед живого виру хитались, падали і, відділені від древка, щезали за пазухами в селян; ікони зіходили з своїх місць і, трохи пропливши над поверхнею, також тонули в людських течіях. Плащаниця, обережно несена, світліла над головами, наближаючися до дверей, і раптом – ніби розтанула. Кадила, священичі одежі, таці, лампадки – всі речі, які можна врятувати від напасників, щезали негайно.
Враз натовп кидається до виходу, мов пожежа гонить; і теж – без слова. Як наповнили храм раптово, так і розбіглись. Лірник із поводирем зник також. Голова комісії почав був кричати, щоб спинили рух, але зразу ж затих, борсаючись. Отямився він з тисканини, коли церква спорожніла.
Ні прихожан, ні цінностей. Тільки комісія і бригада тягнуться до свого начальника. Він забурчав:
– Знаю, позакопують! Були й хуторські, рознесуть по степу і в лісі. Ну, нічого: знайдеться.
Обсмикав піджак на собі, сіруватий, із шаховинками. Махнув пухлою рукою, як полководець до битви; випасений лисун; мішечки під безколірними очима – обтяжують вид, як і розкішні жовті вуса.
– Зняти дзвони!
Хлопці знехотя, ніби ледачі підпаски, послані завернути коні, рушили до дзвіниці, приглушено ремствуючи. Через деякий час валили дзвін, вживаючи линву і дерев’яні пристрої. Заблищав він проти світла, вихилений з вікнини. А скрізь по дворах, близьких до площі і церкви, повисипали люди: дивляться на розор.
Дзвін летів, як блискавка; світнув, обкинутий сонцем, і з громовим гуркотом ударився об цеглу біля дзвіниці. Відкинувся догори і трохи вбік від місця, де впав, теряючи клин міді, нерівно відколотий. Нечутно, але з страшною луною духовною, відгукнувся той звук навколо – в цілому селі. Стало сумно, як після пожежі. І ніби все село, крім дзвіниці, заніміло, стративши голос.
5
Підходячи з донькою до хвірки, господиня вгледіла: вертається її чоловік з обома хлопцями, а слідом гурба навкруг підводи. Кров схолонула в серці: «Лихо знов!»
Страшенно засмучений він – ще таким не бачила… от бідний наш, невсипущий робітник, всю сім’ю годує, і за що вони мучать? Ми ж – тільки злидні: до середняків не піднялись.
Як приречені, йдуть Мирон Данилович і хлопці. За ними, на п’яти набігаючи, – бригадники.
Стала господиня коло воріт, не зрушиться, мов приросли стопи до землі, хоч тривога аж валить з ніг, пориваючи, мов вітер – суху билинку.
Напасники відкинули ворота і, подібно до татар, забігають коло підводи, покрикуючи.
Господар сказав дружині:
– Стільки хліба правлять, що – нема…
– Де б же взявся? Забрано! – скрикнула, мов не при собі, Дарія Олександрівна, збагнувши, що юрма забігає вже класти в могилу.
– Забрано? – перепитує і наближається розпорядчик. Сизіють обводи вкруг каламутних очей: недоспаних і обпитих. Рідка щетинка тягнеться на пергамових щоках.
– Сказали: забрано? – про державну заготівлю?… Замість, як свідомі громадяни, здати лишки, ви сказали наклеп, що забрано! Ось покажем, що значить: забрано, – підкуркульники!
– Хто підкуркульники? Приходили схожі на вас, забрали землю. Зосталась хата і шматок ґрунту коло вікон. Ми незаможники.
– Розкажіть! – з досадою відповів розпорядчик. – Збіжжя повно.
– Ми засівали сам клинчик і нема хліба.
– Заладили: нема!
– Бо нема. Кукурудзи трішки було та буряків, та картоплі: думалось, на прожиток стане, хоч скупий. Землі ж не мали – забрано.
– Забрано, забрано! – передражнює, лютуючи, розпорядник. – Зараз подивитесь, як бува забрано.