Жовтий князь

Барка Василь

– Як любитимуться, то – ні: разом будуть; і коли не розділяться самі, перед брамою.

– Де?

– Невидима і коло всіх. Як церква.

Оленка тримає зошит, ніби звіт. Сіра обкладинка з поземними рисами і власний підпис – в округлих і нерівних літерах.

Думка прив’язана до одного: як будуть разом – «тоді»? Чи так, мов через небозвід переходить гурток зоряний, нерозлучимо, склавши рисунок? Губиться думка.

Гарно – з мамою піти; в церкві бабуся стоїть; а від посмішників одвернутись, і годі.

Чого зошит – в Оленчиних руках,

відомо, але мати ні словом не виказує здогаду: така хитрість любляча. Зошит з милими кривулями дорожчий, ніж речі хатні. Бо замкнено між сторінки спогад і світло: подібно до квітів, кладених з весни – радіти ними і смуткувати, відкриваючи перед очі.

Мов не бачить! – удає Дарія Олександрівна. В неї сумнів: чи не розлінується доня ще раз і дужче, ніж попереду, коли похвалити? Хай старається без нагороди. Але – чи гаразд, отак проминути доньчин знак? То ж від пошани до мами.

– Дай зошит!

Оленка зраділа: мама знов подивиться на працю.

Літери трудні і непевні обрисами, ніби будовані з крихітних кілочків і дугастих сковок. А для Дарії Олександрівни красні – ліпші, ніж празниковий візерунок.

– Гарно! – сказала і кладе зошит на поличку, де тісним рядком стоять книги.

Поправляє вбрання на Оленці, пригладжує, обсмикує або просто торкає; і все не може відірватися ні почуттям, ні поглядом.

Пора. Треба, ідучи до церкви, спитати хлопців, чи тата бачили.

– Ну, вже! – сказала Оленці, подаючи дзеркальце, мовляв, дивись, як мама нарядила, і не забудь: ніхто не прибере краще.

Шаснули кроки мимо вікон; тітка Ганна, перейшовши через город, навідується: мабуть, спитати про збори.

Сусідка старша від господині; грушуваті зморшки навколо губ.

Зразу всміхнулась до Оленки:

– Гожа! – хоч на заручини, а нехай не наврочу…

Легко дмухнула, ніби відкаснувши злий наплив.

Оленка миттю поклала дзеркальце на стіл і, торгнувши дверима, відпурхнула через сіни.

– Чого в сільраду ведуть?

– Чого ж? Хліб правити – останній.

Враз, після цих слів, ніби тінь підступила: тінь крізь весь світ; здалося – вікна стемніли.

– Біда на всіх! – журиться тітка.

Глибоко в платок закуталася, хоч день погожий, з теплої смуги перед дощами. Платок картатий і тяжкий: закривав, як сутінок від хмари – присохлу вишню.

Обличчя, в’янувши, знебарвилось і в брижі пішло, розвійчаті при очах, повних думкою.

– Снилось мені, – оповідає тітка тихо, з докладністю кожного звуку, мов доспівуючи, – що отак близько, як он піч, бачу: кожушанка передо мною; і не видно, на чому висить, на одвірку, чи що? – кожушанка з ящірки зроблена, хоч і шерсть є, руденька-руденька, а цього не бува на ящірці… Таки знати: з ящірки, і все. Простягла я руку, погладити шерсть, узнати, з чого вона, і аж обпеклась об кригу. Недобрий сон – до чого воно?

– Недобрий! – згоджується Дарія Олександрівна. – В ящурину кожушанку або ж нещастя одягнуть.

– Одягнуть. Недобрий сон! – звіку такого не бачила. Де ж хлопці?

– На

майдані. Вести хотіла в церкву, так опинаються, бо в школі їх соромлять, сміхом мучать.

– От ворожа твар!

– Наторочено дітям, що нові книжки церкву переросли. А ті книжки мертві!

– Отак з моїми племінниками. Їм очі прив’язано до нових книжок, хоч бачу: нудно. Стару книжку попадуть, то цілу ніч коло прикрученого світла сичиками сидять.

– Біда; і вчити треба, бо знидіють.

– Треба! – згоджується тітка. – Аби ж учено, як годиться. Напам’ять нічого не знають. Колись було… от, я сама: недовго вчилась, а скільки пісень і казок знала! – вночі збудять, і прокажу.

2

Хлібороби, сполохом зібрані в сільраду недільного дня, слухають промовця, як ніколи в селі Кленоточі.

Мирон Данилович притерп до стіни, коло крайнього вікна, і поглядає на промовця. «Страшний, ох, страшний! – твердить він собі в думці. – Такий переступить».

Стій і мучся мовчки, а дома рідні ждуть; і ранок біліє за тинками, в саду, як люстро – ранок; павутинки обсипані росою і світяться від чистого неба. Ти ж мучся безпровинно, бо понурик надумав з кістками взяти всіх.

На думці знов: «Переступить хоч закон, хоч що!»

Якби тому рудцеві близько в очі заглянув, був би вражений – аж скипілістю біжать поблиски в окунюватих чоловічках кароокого крізь масивні, мов з криги січені, скельця окулярів. Лоб скосистий і білавий: різнить проти щік, пройнятих брунатною тіністю.

Загрозливо, але забарно рушає доповідчик: від самого царизму. Береться до твердих справ: індустрії, підкуркульства, саботажу, хлібоздачі і в кінці – «корчування».

Мирон Данилович огірчений без краю: «Так би зразу казав – давай весь хліб, бо вб’ємо! – як здобичник. А то кружить змієм і мучить».

– Зламаєм опір і гнізда зметем! – промовець підвищує виголос до дзвінкості. – Земля здригнеться, так зметем з лиця.

Григорій Отроходін як промовець звик підносити стан почуття – до палючої погрозливості проти слухачів. Мова текла в виразі власної правоти. Виголошеннями летів на ницих, що противляться сповіщенню, свіченому з партійних світильників.

– Трудящі, борючись під прапором!.. – карбує Отроходін.

В його уяві «трудящі» витіснили присутніх, що з залізними мозолями; він – про інших. Папери інструкцій дихали квітнем, коли мріяв, якими щасливими трудящі стануть. Віддалені і невиразні. Але їх думання і розвиток – джерело бадьорості для Отроходіна. Від їх імені накладає вимоги, як на лезах, до зерносіїв, чужих очима.

Перша група зібрана гаразд; міліція при дверях: для строю і впливу. Ти партійністю відповідай – чому ж хатники ходять дозвільно, лишаючи справу в прориві, під оргвисновки? Ні, він чоловік міцніший, ніж борщоїди думають. Кип’яч варити – в кліщі їх! Мертвяки встануть і, насипавши зерно в труни, бігом принесуть на зернопункт, йому до ніг. Поклоняться надодачу.