Жовтий князь
Шрифт:
Збурила непокірність дядьків: відмовилися мовчки відходити в землю.
4
Неділя випала найнещасливіша для Кленоточі і сусіднього села, звідки приходили богомольці, втративши свій храм, коли обернено його в склад городини і пиляного лісу. Неодмінно приходили, хоч віддаль – біля семи верств.
Давня церква. Кажуть, будована спершу з дерева, до навали татар, при яких нерушимо встояла, бо ті хоч трохи поважали несвою віру. В XVII віці церква згоріла, при напастях від християн таки ж, а з прибуття протилежного до татар. За пізніших гетьманів викладено з каменю.
Біла, як празниковий хліб. Оздобами
І ось повідомлено: сьогодні, як попереду в сусідньому селі, церкву «закривають»; після відправи ключі віддати комісії, нехай приймає коштовності.
Батюшка сідий і тихоголосий, слабий на очі. Повно молящих. Поприходили з хуторців також, почувши, що – остання служба. В проповіді сказано про терпіння в часи цезарів і далеко після них, до нашого дня. Напасті ні тоді не вгасили світильника церкви, ні тепер неспроможні, хоч храмовий будинок сплюндрують.
– Здібні храмину тіла кожного з нас нищити, – сказав батюшка, – а душу вбити безсилі, бо вічна.
Слухаючи, мати Мирона Даниловича уявляє собі: ніби в сні, душа від земного виду звільнена, десь там… відходить до ненашого селища. Зрештою, і вона, Харитина Катранник, і всі знають, які то привиди; і душа – подібна після смерті. Сама бабуся близька до того: висохла від літ. У чорному; просторно і рівно держиться одежа після прасування. Хустка біла, далеко вперед нависла, аж очі втонули під тінню: глибоко сивіють, як і в сина, тільки без блакитнястого тону. Був колись, замолоду, та вицвів на пекучій дорозі.
Батюшка вчить:
– Пам’ятаймо завжди, що Бог любить нас!
Чує і знає Харитина Григорівна, без жодного сумніву: це правда; і це так зворушує! – сльози збираються, застилаючи очі. Гіркий світ, де живемо, проте – не покинуті ми.
Чує з проповіді знов:
– Як покаємося, простить Господь і помилує.
Знає стара: і це правда; чує серцем! – і так радісно їй, знов – не може сліз стримати. Не пропащі ми, хоч грішні; є порятунок. Дивиться бабуся – нічого за дрібними не бачить, а весь слух душі її ловить промовлене, як нива, вже біляста з посухи і спрагла, вбирає краплі дощу. Ідуть перед нею, велико – як досвід, добрі правди. Стара часом аж тремтить, стрічаючи речення, хоч не про милость, а вже – про наш переступ. Чуючи їх вразливість, бабуся і порадіє: виразку відкрито – гоїти! Мов з поміччю переходячи по сліпому бездоріжжю, стара приймає слова і боїться недочути.
– Заповідано нам, – сказав священик, – тільки любов; сам Христос єсть любов божественна. Ті з нас – учні Його, котрі виконують заповідь. А хто ні, – не належить до церкви, хоч нехай тут вистоює дні і ночі. Огляньмось на своє серце! Гризня, огнем дихаєм чи байдужістю. Заздрим і осміюєм, лаєм чорно і шкодим ближньому, як змії: без каяття, ніби так і треба. Хочем упертістю пересилити Бога. Вийдем із церкви, і знов живем, як погани: в ненависті. А свята любов – від серця Божого; чи живем любов’ю? Ні! Колись гебреї сорок літ по камінню і піску в пустині мандрували, обношені і змучені; хоч грішили, так каялись. І скінію несли, як святиню найбільшу. А ми? – чи в серцях несем ковчег, що дав Христос: заповідь Його? Покинули! І понесли злобу. Без молитов, згорділи, що в нас родюча земля. От, відібрана. Без молитов згорділи, що багато хліба було. Віднявся. Бо з пирогами забули скінію духовну. Одумаймося! Сокира при дереві і огонь: пожерти, коли духовного плоду нема.
Страхається бабуся, згадуючи, що5 тепер – в селі; так і є: розпились і розсобачились. Непоштиві ми, насмішкуваті і злі, і нещирі; пліткуєм, як свині, про кожного –
Священик докоряє:
– Ми кажем, чого любити сусідів, коли кривдять? Так тоді ж любов справжня! Бо чого варта, якщо – на обмін для рівної плати, мов гроші. Згадаймо розбійників, розп’ятих коло Ісуса. Один насміявся з істини. Другий благав Господа про милування, і двері раю відкрилися – тому, хто кривдив інших. Можливо, скривджені оскаржать: «Чого він, Господи, тут? Ненавидим його!» Чи будуть гідні жити в Царстві такі непрощаючі, що вносять злобу і роздор? Ні! Ніяк і ніколи! Бо в небі – тільки згода і мир, тільки любов і прощення, тільки радість блаженних. Ні відгуку сварок з помстою; благоугодно Всемилосердному простити розкаяного розбійника, і ніхто не думай допитувати суди Божі… Кожен знай одно: чи власні гріхи прощені? – бо кожен осквернився.
Харитина Григорівна похоплена в думці: «Це я! про чужу чорноту злюсь, а свою забула, ще гіршу. І все – курчата, все – грядки, тижнями в клопоті, на небо не гляну».
Раптом знов полонив її, виринувши на серці, неспокій, з яким і в церкву прийшла: чого сина позвали сільрадівці? Біда якась!
Проповідь закінчується в примиренні:
– Забудьмо, хто кому винен. Обмиймо душі від злоби і станьмо, як одна сім’я, в імені Спасителя, що кров’ю і смертю викупив нас. Звернім очі до Нього в день іспиту, бо вже приходить. Будьмо тверді, як перші мученики перед звірами, що з ревом близилися терзати. Душі наші в руці Христовій. Амінь.
Плакала вся церква. Люди бачили свою долю: обікрадені і загнані в осоружну гуртівню, де стали – як жеброта, а хто не пішов, того зацьковано в дворищі з нуждою.
Досі мали хоч кораблик світлий, що обороняв. А підступають і тут зайди, надихані тьмою.
Виходячи в натовпі, бабуся поглядає на мальовання давніх літ, з якого видно браму, навскоси поставлену посередині; згори книга розпросторює світло і обведена в огнений вінок. Білохресний схимник – справа, а за ним сонце, місяць і зорі одночасно. В лівій частині від брами, як відгородки, розміщено: бочоночок, переповнений червінцями; карафку з вином, обкуту в золото, на взір «царяградки»; портретик жінки, нестрого зачісаної, і княжу корону. Посередині ж там кістяк смерті лисніє. Нанизу кириличний підпис червонить кіновар’ю з потемнілості: «Да не іскусяться змисли».
Харитина Григорівна споглядає малюнок, а в тискові мусить слухати шепіт двох жінок, старших, ніж сама.
– Оце дев’ятнадцять віків збіга, як Христа розп’ято, і вже відзначить анахтемська сила: душитиме! – журиться одна, хитаючи головою.
– Атож! І зна звідки почати – з церкви. Це ж і воно, – болісно відшептує друга.
Всі повиходили; староста замкнув двері і з ключами дожидає комісію. Батюшка пішов: і хворий, і не міг дивитись на осквернення. Поодаль народ стовпився півкружно, дожидаючи, – що з церквою буде. Розмова притишено перейшла в живій стіні людській і вщухла. Жінки, молодші віком, поставали наперед. Безгоміння! – мов серед колосся в ниві, перед грозою.
Похила душа жіноча, така стара, що вії обсипалися з повік, між якими ворушились дві пригаслі іскорки, – щось прошамкотіла зморщеними устами. Молодші поставили її спереду, нехай побачить.
Наближається комісія, і з нею комсомольці, яких люди знають з обличчя і прізвища, а від цього дня будуть пам’ятати з приладдя розору, несеного до церкви: лому, кайла, сокири, молотка, линви, пилки, чи що. Як збройні солдати, хлопці держать знаряддя, удаючи зневажливість, але огинаються під поглядами.