Знайти і затримати
Шрифт:
– Слухай, Марино, а де живуть Клава, Максим і Юрій? – запитав я.
– Не знаю… Клава у гуртожитку будівельників, – знічено відповіла.
– Хіба ти не завезла Клаву до гуртожитку?
– Ні, вона пішла через товарну станцію.
– А Юрій? Де Юрій?
– Юра? – Марина розгублено оглянулась, ніби Юра десь ховався тут поблизу. – Він… ми… ми…
Тітка відірвала погляд од сковороди й здивовано втупилась у Марину, що звелася з-за столу, й знервовано зчепила пальці.
– Він поїхав із вами? – допитувався Яків.
Марина злякано похитала головою.
– І
– Як? Як?! – Марина рвучко затулила долонями лице й захиталася. – Що ми наробили?… Юра… А він же без окулярів…
– У лісі ми його не зустріли, – сказав я.
– Боже, оставили… – вражено прошепотіла тітка. – Марино… Може, вони його…
Навряд, щоб грабіжники щось заподіяли Юркові, безпомічному без окулярів. Мабуть, він заблукав у лісі. Переслідувати бандитів чи стежити за ними, а тим паче затримати він аж ніяк не міг. Але щоб кинути напризволяще свого товариша… Та я не осуджував дівчат. У тій ситуації вони чинили хоч якийсь опір бандитам. Гидко, звичайно, поводився Максим.
– Що нам буде? Мене судитимуть? – запитала Марина.
– Ні, виступите на суді як свідки, – заспокоїв її і подумав, що для них суд – власна совість. – Чому ти відразу не заявила в міліцію? І чому так довго їхала з лісу?
– Не… не встигла. Ми з Клавою перекинулись, довго не заводився моторолер.
– Авжеж, товаришу, вона тільки що приїхала, – заступилася за племінницю тітка. – Опам'яталася б і заявила.
Можливо. А Клава з Максимом досі мовчали. Невже Клаві бракувало духу? Чи ще не одійшла від переляку? Власне, Клава опинилася між двома берегами – обов'язком і почуттями до батька своєї дитини. Я міг лише уявити собі її душевний стан.
Ми вирішили навідатися на станцію Партизанська.
– Назвіть прізвища своїх знайомих, – попросив Марину Пазов.
– Не знаю. Тільки Юри – Коренюк.
– Поїхали з нами, – сказав я.
– Куди ви її забираєте? – Тітка злякано вхопила племінницю за руку, мов не пускала. – Куди? Вона ж нічого…
– Не хвилюйтесь, Євдокіє Тарасівно, – заспокоїв її. – Вона скоро повернеться.
Марина стомленою ходою пленталась позаду нас. Тітка провела її до хвіртки й дивилася услід. Наш запилюжений «газик» стояв біля водогінної колонки, і перед його радіатором з труби капала вода. Він мені видавався живою істотою, яку доймали спрага і серпнева спека. Сержант Микола Бунчук і дільничний інспектор сиділи на лавці під парканом, над яким звисало гілля з білим паливом, і хрумтіли яблуками. Старший лейтенант простяг нам по яблуку.
– Пригощайтесь.
Я із задоволенням вкусив соковите яблуко, яке запахло мені рідною домівкою. Ми перезирнулися з сержантом, і я зрозумів, що не було ніяких новин. Пазов відчинив дверцята. Микола з цікавістю поглядав на Жалинську.
– Сідай, Марино, – запросив пригнічену дівчину до машини. – А ви, інспекторе, пильнуйте. Саме з цього боку вони спробують проскочити у місто.
– Я в курсі, – сказав старший лейтенант. – Нас уже попередили. Двоє їх. Ось і фото одного, –
Оперативно діють мої колеги, відзначив я, розглядаючи картку: крупне, м'язисте, широкоскуле лице з чубчиком над лобом, маленькі безвиразні очі й тонкі губи. Я відразу здогадався, хто на фото. І, щоб пересвідчитись, показав Марині. Вона зблідла, мимоволі потяглася рукою до коси, торкнулася підрізаного волосся й відсмикнула руку.
– Шакула… – прошепотіла. – Він.
Такі фотокартки вже мали всі працівники міліції. Шляхи з області грабіжникам перекриті. Клаву, Юрія й Максима розшукати неважко: варто переглянути з Мариною документи абітурієнтів, як вона впізнає своїх товаришів. Але те пізніше. Мені з голови не виходив Чмих.
– Давай, Миколо, на станцію Партизанська, – наказав йому.
– А чого туди? – стривожилась Марина.
– Надіємось на одну зустріч, – відповів я ухильно. – А потім пошукаємо Юрія.
Ми розвернулись і виїхали на Снігурівську трасу. Щось довгенько це находили адреси власників «Волг». Напевне, Скорич і Махов прискіпливо займалися їх відбором, щоб опісля менше гаяти часу. І Шакула теж говорив про машину у Чмихового знайомого. Можливо, між ними і вбитим Ричком існував якийсь зв'язок. Можливо. Яке ж прізвище у Чмиха? І я досі не розшифрував значення написаного Загатою слова «ЦИБУ» на сірниковій коробці. ЦИБУ…
Вдруге згадав свої відвідини дільниці й розмову з лейтенантом. Я тоді попросив його розповісти про Чмиха. Він сказав, що підозрюваний 1946 року народження, сім класів освіти, відсидів два роки за хуліганство, ніде не затримувався на роботі через пиятику і прогули. Здається, ще назвав його справжнє прізвище та ім'я. Прізвище та ім'я… Ім'я – Петро. Еге, Петро.
Мою увагу привернув пост ДАІ. Працівники інспекції перевіряли пасажирів рейсового автобуса, що прямував до міста. Бунчук махнув хлопцям рукою.
Марина дивилася в той бік, де почався ліс, мов сподівалася когось помітити поміж деревами. Очевидно, Юрія. А я думав, що саме в лісі ховалися злочинці, і коли б прочесати його, то обов'язково їх би знайшли. Може бути, що вони десь зачаїлися на узліссі й стежили за дорогою, наче вовки у засідці. Втім, довго їм не всидіти: голод і спрага примусять їх вийти на білий світ.
Он і пастушок зі своїм рябим стадом. Я знову почав думати про Чмиха, напружував пам'ять, щоб згадати його прізвище. Петро… Петро… Адже Ілля назвав… І той напис на коробці… ЦИБУ… ЦИБУ… Стривай! Я аж гуцнув на сидінні, і на мене здивовано зиркнув Пазов.
– Цибух Петро! Ци-бух! Чмих – Цибух! – гаряче зашепотів Якову. – Ось що означав напис на коробці! – мене ніби лихоманило від збудження.
Я увімкнув рацію.
– Четвертий…
– Говорить тринадцятий. Треба взнати адресу Цибуха Петра, 1946 року народження, мав судимість – два роки за хуліганство, – скоромовкою випалив я. – І нехай там не ламають толів над написом «ЦИБУ».
– Так… – озвався черговий і протягло, по складах повторив, напевне записуючи: – Ци-бух Пет-ро. Все, капітане?