Знайти і затримати
Шрифт:
– Назад! – відчайдушно крикнув Шакула і…
Мене оглушило, але перед тим я почула, як між мною і Юрієм щось дзизнуло. Я мимоволі присіла – підломились ноги – і бачила, як хитнувся Юрій, а Клава підтримала його, щоб не впав, і аж тоді кволо забилася думка, що то пролунав постріл і, напевне, він поранений, але звестися я не могла і закричати теж. Не знаю, куди біг Максим, що опинився коло Юрія, який зненацька вчепився йому в горло й душив…
– Це я… Макс… – хрипів, відбиваючись від нього, і Юрко врешті його відпустив.
А Шакула розкарякувато стояв попереду й страшно шкірився,
– Стривай, а куди ти, Максе, хотів бігти, га? – згадав Шакула й рушив до нього, ховаючи пістолет під сорочку. Спинився навпроти. – Ану, встань! – І, коли той встав, задер йому теніску й почав розстебати штани. – Не бійся, не зроблю євнухом. Я тільки… – повідрізав ґудзики й жбурнув на землю. – Ось так. Тепер тримай руки в кишенях. І скинь свої капці.
Шакула перевзувся у Максимові сандалети.
– О-хо-хо… – реготав Філон. – Ну і втнув… Як у кіні…
Максим скидався на великого намоклого птаха, який розпустив крила для просихання. Він викликав жалість і водночас відразу своєю покірністю, хоча наш опір бандитам теж досі не дав ніяких наслідків. Проте ми не мовчали, щось робили, прагнули звільнитись і… боялись. Боялась я, а Клава – ні, тільки за Юру.
Що ж робити? На кого надіятись? Я і Клава… А я ж писала твір, образи… Уляна Громова і Люба Шевцова…
А хто ми? Хто?!
Он він пішов, скалив зуби, вилицюватий, з прилиплим до лоба чубчиком, певний у своїй силі, безпечний і нахабний. Вже скільки того збиткування у нього на совісті?
А скільки попереду…
Мамо! Я скочила на ноги й, мов із заплющеними очима, накинулась на Шакулу, що саме порівнявся зі мною, била його кулаками й кусала, вищала, наче навіжена, поки не відчула болю у потилиці. Аж тоді отямилась і побачила Шакулу, що тикав Юрку в обличчя щось довге й жовтаве, звивисте, мовби живе.
– На, понюхай, очкастий, – приказував. – Можеш погладити. Ти ще не гладив, шмаркатий, дівочих кіс.
– Бузувір… Що зробив?.. – чомусь плакала Клава.
Я лапнула себе за шию, щоб намацати косу, але замість неї пальці наткнулися на розпущене волосся. Я зібрала, волосся в кулак і хотіла перекласти його на груди, та воно, коротке, вислизло з долоні. Коса! Моя коса!.. Ми з Клавою дивилися на Шакулу в якомусь заціпенінні…
– Шакуло, треба тікати! Тікати звідси!.. – істерично закричав Філон і зарачкував од землянки в ліс, волочачи за собою кошик. – Тікати!.. – звівся і, хапаючись за дерева, подибав далі.
Пролунав несамовитий крик: Максим із перекошеним від страху обличчям кинувся до мотоцикла. І мене наче хтось штовхнув за ним силоміць…
Оглушливо пролунав постріл.
– Філоне, стій! – заволав Шакула.
– Що трапилось? – розгублено питав Юрій. – Що трапилось?
І все потонуло в шаленій тріскотні двигунів.
Я не чула,
Дощата літня кухня наповнилась димом – пригоріли кабачки, про які забула Маринина тітка, слухаючи відповіді племінниці на наші запитання. Тітка мов скам'яніла з виделкою в руках, і її худе гостре лице ще дужче видовжилось од переживань. Євдокія Тарасівна ніяк не могла вимовити й слова, тільки дивилась, дивилась на Марину повними сліз очима…
А Жалинська непорушно сиділа за столом, похнюплена, як людина, що зробила щось негарне.
Я вже й не ворушив би лихі спогади, коли б нам було все зрозуміло із відповідей Марини. Проте не поспішав із запитаннями, даючи можливість дівчині заспокоїтись. Поки, не надійшло нових повідомлень про Шакулу й Філона, ми могли спокійно осмислити, зважити отримані від Марини відомості.
Відзначив, що бандити далеко не втекли, коли не трапився щасливий для них випадок. Отож вони десь ховалися в лісі, в тому районі. Це вже полегшувало пошук. Треба знайти їх до сутінків, щоб уночі не прослизнули, до міста, де у них були знайомі.
Окрім цього, нас турбувала доля Філона-Сергія. Шакула намагається позбутися спільника, щоб не ділитися здобиччю. Були всі підстави чекати ще одного злочину. І попередити його поки що ми не могли.
– Боже, Мариночко, дитино моя… – раптом заголосила тітка, мов пробуджуючись од важкого сну, і кинулась до племінниці, пригорнула до себе. – Як же ти натерпілась! Щоб отак знущатися над людьми. Відрізав косу… Куди ж та міліція дивиться? Що ж це робиться на білому світі, га, дорогі товариші?
Ми мовчали, бо робили все можливе, а іноді й неможливе, не рахуючись ні з власним відпочинком, ні з небезпекою.
– Кабачки, тьотю, кабачки, – спромоглася на слово Марина.
Євдокія Тарасівна метнулася до керогаза.
– Згоріли… – безнадійно махнула рукою.
Тепер ми вже знали, що Шакула взувся в Максимові сандалети. Але де взяв кошик Філон і ті туфлі, що випали й нього? Знайдене нами в кюветі, безсумнівно, їхнє. Я підрахував, що із шістнадцяти набоїв у бандита залишилося тринадцять. Усе ж поменшало, і добре, що кулі ні в кого не влучили. О, страшні хвилини випали на долю Клави, Юрія і Марини. Лише Максим поводився як боягуз. Що ж, людина завжди найкраще пізнається в біді.
Кошик і взуття… Стривай! На вокзалі лейтенант розповідав, що мигнула нога, взута в кед. Кед… А дядько, що йшов з тіткою до станції Партизанська, був узутий в кеди. У кеди! Я розповів про те Пазову, бо дядька й тітки він не бачив. У нас з'явився шанс затримати його, бо приміський поїзд проходив через станцію аж під вечір.
– Молодець, Арсене, що згадав, – похвалив мене Яків.
Я пам'ятав з розповіді Марини мовлене Шакулою прізвисько Чмих, яке він згадав за цікавих обставин: мовляв, у Чмиха є знайомий з «Волгою». Чмих і «Волга». Чмих – колишній однокласник дільничного інспектора Загати. Я з ним здибався, коли розшукував Хрипливого. Нарешті виткнувся кінчик ниточки з клубочка. Зв'язок Шакули із Чмихом не випадковий. Тепер треба знайти Чмича. Коли б знати його справжнє прізвище, то це була б справа кількох хвилин. Справжнє прізвище… Може, серед паперів Загати?