Знайти і затримати
Шрифт:
– Давай, Клаво, підемо разом, – визвався Максим.
– Еге, йдіть, молодята, – зненацька зірвалося у мене з язика. – А ми почекаємо, ми терплячі.
– Марино! – сторопіла Клава. – А ти завидюща…
Я – мов у рот води набрала, бо таки справді заздрила їй. Лише прикро, що Клавка те відчувала. Вона пішла з Максимом, а я крадькома провела їх поглядом. Здогадувалась, якої води їм забаглося. Скоса зиркнула на Юрка, непоказного, і подумала: а чи наважився б він поцілувати мене? І навіть не уявила собі тої миті, та й не дуже мені того кортіло. Признатися,
Враз там, куди пішли Максим і Клава, замигтіло щось, голубе. Хтось біг. Ага, он він, біжить до нас оглядаючись. На ньому лляна синювата сорочка навипуск з мереживом на комірці. Молодий, але старший за нас, чубчик над лобом, вузькі очі. Нижчий від Макса, проте важчий. Його вже помітив Юрко.
Незнайомий вийшов на галявину, оцінююче, непривітно оглянув нас, потім наш транспорт.
– Тут ніхто не з'являвся? – став перед нами, заклав руки в кишені.
Юрко, поправивши окуляри, розглядав його, мов дивовижний експонат.
– Ніхто. А що, ви когось загубили? – грайливо, наче штовхнув мене біс, повела я плечима.
– Товариша. Домовились зустрітись, а його ще нема. І де ж він?! – Незнайомий розгублено роззирнувся навкруги, підійшов до землянки, заглянув усередину, наче там міг сховатись його товариш.
– Сідай, – запросив незнайомого Юра, – почекай свого друга.
Хлопець сів біля мене, й від нього війнуло міцним духом поту, ніби він довго й важко працював. А справді: чого це він і його товариш не на роботі? Я ковзнула поглядом по його грубій, короткопалій руці, порослій рудим волоссям, що впиралася в коліно розчепіреною п'ятірнею з чорними рисками бруду під нігтями. Мабуть, подумала я, порався коло землі. І, щоб Юрко не розпитував про його друга, я встряла у розмову.
– А хто там стріляв, ви не бачили?
Він здригнувся й різко повернув голову на короткій товстій шиї, зиркнув на мене зеленими очима, аж мені чомусь затерпли ноги.
– Стріляли… пастушки із самопала, – і кивнув на мотоцикли. – Може, підвезете мене до міста?
– Нас четверо, – відповів Юрко.
Незнайомець недовірливо скривив губи.
– Де ж решта?
– Макс і Клава пішли до джерела, – сказала я.
– Я їх там не бачив, – заперечив незнайомець.
Авжеж, подумала я, їм так хотілося води, як мені зараз танцювати.
– Хто ж водить ці машини? Часом не ти? – у прийшлого прозвучала іронія в голосі, натяк на окуляри Юрія.
Але Юрко не розібрав прихованого кепкування.
– Куди мені… – із жалем сказав. – На моторолері Марина…
– Та ну? – незнайомець ляснув себе по коліні. – Не вірю! Хоч убий, а не вірю!
– Доказати?
– Спробуй, подивлюсь.
Я звелась і пішла до «Чезети».
– Ходімте, покатаю. Чи боїтесь? – задирливо кинула йому.
– З великим задоволенням, – схопився з колоди. – Люблю з вітерцем.
Він порівнявся зі мною. Його тонкі губи кривились у зверхній посмішці. Мене аж злість взяла. Не
– Шакула! Стій! Стій!..
Я побачила за колодою, за спиною Юрка, що встав і вражено витріщився, високого чорнявого хлопця у брудній жовтій футболці. Блідий, розпатланий, він спирався на дрючок і важко дихав. Шакула метнувся до товариша.
– Філон! Друг! – зраділо вигукнув. – Що трапилось? Що?
– Ногу підвернув, – хотів ступити, та ойкнув і вкляк. – А ти тікати, Шакуло…
– Куди тікати, Філоне? Куди? – вдавано весело говорив Шакула. – А де сумка? Де?
Ми з Юрком теж підійшли до них, допомогли підвести Філона (мабуть, прізвисько), до землянки, посадили на траву, і він сперся спиною на горбик, заплющився, застогнав.
– Йому треба в лікарню, – зауважила я.
– Почекай! – відмахнувся від мене Шакула й затряс Філона. – Ти мене чуєш? Де сумка?
– Облиш смикати його з-за якоїсь сумки! – скипів Юрко, хапаючи Шакулу за руку. – В нього, можливо, перелом. Ти розумієш – перелом! – покивав пальцем перед розплющеним Шакулиним носом.
Той на мент оторопів, і його зелені очі забігали туди-сюди за пальцем, та нараз вони зовсім звузились і вп'ялися Юрію в обличчя. Він лиховісно скреготнув зубами, аж мені зробилося страшно.
– Ти чого, очкастий, в'яжешся? – погрозливо засичав і простяг до лиця Юрія розчепірену п'ятірню. – Та я тебе!.. – І раптом стримав себе, вибачливо продовжив: – У тій сумці мій паспорт, диплом, трудова книжка. Дійшло? А ти…
– Не панікуй, – не витримала я і втрутилась у розмову. – Знайдеться сумка. От як його відвезти в лікарню?
– Є сумка, є… – прохрипів Філон.
– Є?! – Шакула присів коло товариша, поцілував його в щоку. – Філоне, золотце ти моє! Де ж вона, рідненька?
– Я його завезу до міста або в село. До села навіть ближче. Там є лікарня, – запропонувала я.
Мені було шкода того Філона, й трохи дивувала поведінка його товариша, який надто переживав, але коли йшлося про життя друга… 1 навіщо носити при собі паспорт, трудову книжку, диплом? Може, влаштовувався на роботу? Мабуть.
– Відкрий очі, Філоне, – попросив Шакула. – Ти чув, повеземо тебе в лікарню. Сумку ж не залишимо.
Між деревами з'явилися Максим і Клава. Я помітила, що вони трималися за руки, ну як дитсадківська малеча на прогулянці. Замріяно-щасливі… Авжеж, напилися води.
І кого хотіли обманути?! Безсоромники. О, роз'єднали руки, щоб ми не побачили. Підійшли до землянки, не помічаючи ні Шакули, ні Філона, які сиділи за нею.
– Що ви там робите? – звернулася до нас Клава, обходячи землянку.
Шакулу немов підкинуло, й він став на рівні. Його плескате, одутле обличчя витяглось од здивування. І Клавка теж вражено витріщилась на нього, вклякнувши на місці. Вони дивились одне на одного, поступово обличчя Клавки блідло, і вона мовби зів'яла. Макс, розгублений і приголомшений, втупився в неї.