І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько. (Кн. 4)
Шрифт:
Муфтик більше не наважувався скочуватися з вовчої спини, бо попереднього разу його спроба завершилася вельми журно. Про те, як сіроманець його тряс — мало душу не вийняв, — Муфтикові не хотілося і згадувати. Але що ж робити? Як людям подати знак, аби хижий звір наступної миті разом із ним не завіявся хтозна-куди?!
Маленький чоловічок поглянув угору. Гілля. Ліщинове гілля. Одна товста гілка прямісінько над головою! Ну, тепер роздумувати негоже!
Муфтик випростав угору руки і схопився за гілку. І так загойдався туди-сюди.
—
І Муфтик рвонувся вгору пошвидше сховатися у верховітті!
Одначе цей намір залишився ніби вві сні: кумедний чоловічок не піднявся вгору ні на метр, бо його різко зірвали з гілки.
— Люди! — знову заволав він.
А ті самі люди через хвилину-другу були вже далеко. Муфтик безпорадно борсався, а вовчисько, тримаючи його в зубах, біг усе далі й далі.
— Ти чув? — запитав голомозий, здивовано поглянувши на бороданя.
— Начебто чув, — хитнув головою бородань.
Вони обійшли навколо ліщинового куща, але не помітили нічого підозрілого.
НАПРЯМОК ВИЗНАЧЕНО
Коли вовк утік од табору, Півчеревичок наважився вилізти з авто і щодуху метнувся до Мохобородька. Мужня поведінка друга майже перемогла його страх, і тепер до Півчеревичка повернулася мова.
— Отакої! — захоплено вигукнув він. — Не збагну, як ти головешкою відігнав лісового хижака!
— Я ж тобі казав, що вогонь найкраще допомагає проти вовків, — усміхнувся Мохобородько.
— Справді, — просіяв Півчеревичок. — Вогонь — таки могутня річ!
Він усівся коло багаття. Не мав особливого бажання повертатися до фургончика, бо неждано-негадано йому дуже сподобався вогонь. Мохобородько підкинув у полум’я хмизу і сів поруч із Півчеревичком. Сон в обох і не торкався повік. Хоч сіроманець цього разу не завдав маленькому чоловічку особливого клопоту, все-таки він одігнав їхній сон.
— Зараз і Муфтикові було б доречно розкласти противовче багаття, — почав Півчеревичок. — Та, напевне, в його кишені немає сірників. Наш Муфтик занадто цивілізований — навряд чи видобуде вогонь тертям двох сухих паличок.
— Маєш рацію, — зітхнув Мохобородько. — Він-бо роками жив тільки в машині, а це дається взнаки.
— Авжеж, — додав Півчеревичок. — Цивілізує. Через це йому тепер так важко призвичаїтися до вовків.
Розмова знову велася навколо Муфтика. Ох, дорогенький Муфтику! Ох, любий друже! Коли ти справді ще живий у вовчому полоні, чи можеш і надалі витримати поміж оцих звірів? Чи зможеш витерпіти їхнє суворе життя-буття, ти, який звик до всіляких зручностей? Чи зможеш стерпіти їхні звірині грубощі, ти, який завжди цурався будь-якого насильства?
— Не забуваймо, що Муфтик — поет, — сказав Мохобородько. — І саме поетовій душі насильство завдає найглибші рани. Поетова душа — вельми вразлива.
— Так само, як і в художників, — додав Півчеревичок. — Адже в юності Муфтик хотів учитися
Мохобородько, зачувши це, насупив брови.
— Винуватити звірів не можна, — сказав він. — Це означало б звинувачення природи. Звірі ніколи не бувають несправедливі, вони такі, як їх створила природа.
— Он воно що, — пробубонів Півчеревичок. — Адже фактично я звинувачую тільки одного вовка.
На це Мохобородько відповів:
— Не варто звинувачувати його. Сіроманець чинить так, як йому підказує природа, він-бо не розрізняє, де пролягає межа між добром і злом.
Взагалі Півчеревичок не зовсім погоджувався з Мохобородьком, але все-таки сперечатися не став. Бо добре Мохобородько ставиться до тварин. Добре хоч те, що він не поривається приручати вовків. Та наступні Мохобородькові слова більше припали до серця Півчеревичкові:
— Нам не треба в чомусь дорікати сіроманцям. А втім, це не означає, що ми повинні залишати Муфтика в полоні. Одна річ —розуміння, інша — реальне життя. Я, правда, добре розумію таку звірину, як вовк, одначе заради Муфтика все-таки можу розпочати з сіроманцем боротьбу.
— Чудово! — кивнув Півчеревичок. —Чесно кажучи, я не розумію вовків, але теж готовий з ними позмагатися.
А якою саме має бути боротьба з вовками, цього ні Півчеревичок, ні Мохобородько до пуття не уявляли. Біля вогнища, звичайно, просто: бери головешку й розмахуй нею перед сіроманцем. Одначе багаття за собою по всіх усюдах не тягатимеш. А коли вовк вигулькне з-за кущів, тут-бо вже не буде коли розкладати вогонь, доведеться утнути щось інше.
Вони сиділи й мовчали. Дивилися на полум’я. Кожен поринав у свої думи.
— Світає, — сказав нарешті Півчеревичок. Ніч і справді щомиті пригасала, навколо розливалося світло. Подекуди залунали пташині голоси. Настав ранок.
— Починається новий день, — сказав Мохобородько. — Ох, якби ми знали, що він нам принесе!
Зійшло сонце.
І несподівано звідкілясь здаля почулося жалісливе підвивання. Це не був совиний голос. Це було щось інше.
— Вовки! — тихо зронив Мохобородько. Тієї ж миті Півчеревичок підхопився.
Блискавично зробив кілька стрибків і опинився коло найближчого дерева і, мов обпечений, поліз угору.
— Ти куди? — вигукнув Мохобородько. Півчеревичок, захоплений тим, що ліз по дереву, не прохопився і слівцем. А ледве чутне підвивання повторилося.
Мохобородько напружено вслухався. Безумовно, це вовки. Можливо, вовченята. Саме у вовченят отакі пискляві голоси. Отже, десь там повинно бути їхнє кубло! Напрямок хоч приблизно, а з’ясовано. Що ж робити, щоб не проминути? Адже вовченята цілісінький день не завиватимуть, тож на їхні голоси не підеш. Просуваючись лісом, можна дуже легко збитися на манівці. Ліс, як то кажуть, —великий ошуканець.