І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько. (Кн. 4)
Шрифт:
— Ой леле! Велика ялина зникла!
Мохобородько ошелешено підхопився.
— Неймовірно, — відгукнувся він, але таким зніченим голосом, що Півчеревичок його не почув.
Мохобородько відчув, що став тремтіти точнісінько, як Комірець. Чи не причепилася до собачати якась хвороба?
— Ялина зникла! — повторив Півчеревичок і почав спускатися.
Опинившись на землі, він хутенько забрався в молочний бідон і сказав:
— До кожної речі треба звикнути. Ось мені вже не муляє.
А Мохобородько тільки
— Як могла зникнути ялина? — отетеріло бубонів вій.
— Можливо, тим часом ялину спиляли.
Це видавалося єдиним осмисленим поясненням. Але ж по яких прикметах тепер іти далі?
— Ти дивився навсібіч? — поцікавився Мохобородько.
— Навсібіч, — ствердив Півчеревичок. На деякий час запала гнітюча тиша. Тільки Комірчик стиха скавулів.
— Я дивився в усіх напрямках, — бідкався Півчеревичок. — Адже згори все добре видно. Це — височезне дерево, а я погойдувався на самій верхівці. Ялини-велета не видно ніде.
Знову запанувало мовчання. І раптом Півчеревичок і Мохобородько помітили, що Комірець заходився тривожно обнюшкувати навколо: то бігав туди-сюди, то по колу, то лісовою галявою, майже торкаючись писком землі.
— Нібито щось шукає, — припустив Півчеревичок.
— І, здається, щось знайшов, — сказав Мохобородько.
Комірець і справді щось тримав у зубах, щось брунатне й невизначене. Здаля не можна було зрозуміти, яка це річ.
— Комірчику, сюди! — вигукнув Півчеревичок.
Собача послухалося і обережно поклало свою знахідку, стурбовано поглянувши на Півчеревичка й Мохобородька.
— Боже мій! — вигукнув Півчеревичок.
— Адже це, це ж…— затнувся Мохобородько. — Це ж, образно кажучи, нібито часточка нашого дорогого колишнього друга!
Обоє друзів почувалися, як громом прибиті — Комірчик знайшов шматину Муфтикової муфти!
— Ох, бідолашний друже! — став побиватися Півчеревичок. — Невже це все, що залишилось по тобі?
— Не варто увесь час думати про найгірше, — порадив Мохобородько.
Він поклав до своєї кишені шматочок муфти і додав:
— Може, колись ще пришиємо на місце.
Комірець, як і раніше, непокоївся. Знайдений шмат муфти додав йому старанності, і схоже, що він прагне винюхувати далі. Одначе в той час собача явно відчувало страх і помітно тремтіло.
— Дивно, — мізкував Півчеревичок. —Велетенської ялини немає, і все-таки ми просуваємося правильно.
І раптом обличчя Мохобородька осяяла білозуба усмішка.
— Послухай! — вихопилось у нього. — Це ж оте саме дерево, на яке ти залізав — ота сама ялина. Це, їй-бо, велетенська ялина, чи не так?
Двійко друзів одночасно поглянули на ялинову верхівку. Вона височіла над лісом. Ну, звичайно! Та сама ялина! Загадку розв’язано. Ялина, котра таємниче зникла, знайшлася.
Знайшлась і шматина з Муфтикової муфти. І саме
— Ми прибули, — сказав Мохобородько. Вони обоє зрозуміли, що настала вирішальна мить.
— Я йду, — кинув Півчеревичок.
— Куди? — запитав Мохобородько.
— Хто-хто, а Комірець візьме правильний слід, — припустив Півчеревичок. — А ти зачекай тут, адже не маєш жерстяного панцира, який би тебе захищав од вовчих іклів.
Мохобородько вагався. Голос серця наказував йому йти разом із Півчеревичком, а розум — навпаки. І зрештою гору взяв розум, і Мохобородько лишився. Найдоцільніше, якщо вони двоє не кидатимуться прожогом у невідоме. Нехай усе-таки Півчеревичок з’ясує трохи, що й до чого. Напевне, йому стане в пригоді панцир з бідона. А коли з ним усе-таки трапиться лихе, все одно справа цілком не загине, бо тоді почне діяти він, Мохобородько. Тож цієї миті він вирішив залізти на височенну ялину і спробувати звідтіля пильнувати за Півчеревичком.
— Комірчику! — гукнув Півчеревичок. —Шукай Муфтика!
Собача, яке оберталося, мов джига, знайшовши клоччя з муфти і почувши ім’я свого хазяїна, закрутилося ще жвавіше. Ніздрі Комірчика без угаву втягували повітря, а Півчеревичкові очі увесь час уважно вдивлялися у довколишні кущі.
— Комірчику, шукай Муфтика! — повторив Півчеревичок.
Обоє були стривожені й напружені до краю. Не забувати про небезпеку! Обоє розуміли, що не можуть допустити, щоб їх застали зненацька.
— Тихіше, Комірчику! — час до часу повчав Півчеревичок. — Не поспішай!
А собача й не поспішало. Правда, знайомий запах Муфтика з неабиякою силою поривав його далі, але ще були й інші запахи, що змушували не поспішати. Це були вовчі запахи, збудливі й різкі. Вони стримували Комірчика, змушували триматися поближче до Півчеревичка. Від цих запахів шерсть собачати стояла дибки.
Вони дісталися крихітної лісової галявини. Півчеревичок залюбки обійшов її навколо, тримаючись поближче до дерев, але Комірець почеберяв навпростець, і кумедний чоловічок не став його утримувати. Адже собача йшло по сліду Муфтика. Ці сліди ніяк не можна було губити, що добре розумів Півчеревичок, і через це ступав за Комірцем.
Раптом собача дзявкнуло. Не від переляку. Це було щось інше. І по хвилі Комірець рвонувся вперед, залишивши Півчеревичка позаду. Собача, незважаючи на вовчий запах, мов опечене, шалено-безстрашно побігло через галяву.
— Назад, Комірчику! — перелякано скрикнув Півчеревичок.
І тут же у лісі відлунило:
— Назад, Півчеревичку!
Той застиг, мов уражений блискавицею. Що це значить? Адже він гукав собача, їхнього Комірця. А натомість вигукнули його ім’я. Так що це не було відлуння. Тоді що ж?