І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько
Шрифт:
— А то ж як, — ствердив Півчеревичок. — І я ні на крапельку не здивувався б, якби відсьогодні в Комірця почалося нестримне ожиріння.
— Що ж робити? — запитав Муфтик тремтячим голосом. — Що ж робити, аби від перегодівлі у Комірця не почалось ожиріння?
— Від цього є однісінький засіб, — наставляв Півчеревичок. — І називається він прогулянка.
— Прогулянка? — здивувався Муфтик. — Невже звичайнісінька прогулянка?
— Саме так, — вів далі Півчеревичок. — Адже господар собаки
— Ти віриш, що це допоможе? — обнадійливо запитав Муфтик.
— Неодмінно, — кивнув Півчеревичок. — Тільки нам доведеться купити повідець і знайти якийсь парк чи галяву, де ніхто не заважав би нашим прогулянкам.
Муфтик полегшено зітхнув.
— Тож так і зробимо! — вигукнув він. — І негайно!
І вони рушили.
Розшуки Мохобородька на деякий час довелося неминуче облишити. Та що вдієш — тепер у них на шиї Комірець! І вони тішилися думкою, що й сам Мохобородько безумовно схвалив би їхні дії. Адже він — великий друг тварин. І хто-хто, а Мохобородько не допустив би, щоб таке симпатичне собача геть ожиріло.
МОХОБОРОДЬКОВА ПРОГУЛЯНКА
Жінка сіла в крісло й наказала Мохобородькові виструнчитись перед нею.
— Отже, мій маленький, — суворо мовила вона і при цьому зиркнула на кумедного чоловічка пронизливим поглядом. — Ти сказав, що хочеш трохи погуляти?
— Справді, хочу, — кивнув Мох оборо дько. — У мене страшенно сверблять підошви, якщо я час од часу не торкаюся ними землі.
— Гаразд, — одповіла жінка. — Уявімо, що я вірю тобі. Але прошу пояснити, навіщо було задля прогулянки забиратися собацюзі під черево? Чому ти не міг сказати мені про своє бажання?
— Боявся, що ви мене, може, не так зрозумієте, — пробубонів Мохобородько. — Адже на сьогодні чимало людей сиднем сидять удома і проґулюються лише в разі крайньої необхідності.
Господиня багатозначно всміхнулася.
— На щастя, мене це не стосується, — кинула вона. — Я знаю, що треба підтримувати форму.
І раптом вона додала:
— Я вирішила. Ми з тобою, мій маленький, підемо на прогулянку!
Мохобородько стояв мовчки. А думки гарячково роїлися в голові. Вони йдуть гуляти… Чи пощастить йому нарешті все-таки чкурнути від оцієї тітки? А втім, накивати від неї п’ятами ох як непросто. Сказала ж, що тримає себе в формі. Від такої далеко не втечеш…
— Чи ти не радий? — урвала жінка Мохобородькові роздуми.
— Авжеж, вельми радію! — зізнався Мохобородько. — Образно кажучи, я немов купаюся в хвилях моря радості!
— Тут поблизу
«І, може, пощастить заховатися під кущем, — подумки мріяв Мохобородько. — Можливо, зумію сховатися так, що потому мене взагалі шукати — що вітра в полі…»
На жаль, чудові плани Мохобородька невдовзі безнадійно розлетілися вщент. Підводячись і відчиняючи дверцята шафи, господиня повідомила:
— На щастя, у мене є кілька пасків мого колишнього собачати. Ага, ось повідець і нашийник. Сподіваюся, що ти не образишся, коли я використаю їх для тебе. По-моєму, вони якраз на тебе.
Мохобородько заціпенів. На нього одягнуть ошийник! Його поведуть на паску, мов собача! Тим часом жінка попрямувала до нього.
— Зараз спробуємо, мій малесенький, — сказала вона. — Зараз побачимо, чи підійдуть оці речі тобі.
Ошелешений Мохобородько не міг ні слова вимовити, ні поворушити рукою чи ногою. Від жаху він міцно заплющив очі і миттю відчув, як його шию обвив нашийник і, клацнувши, застебнули пряжку.
— Ну? — запитала жінка. — Як почуваємось? Не дуже туго?
Мохобородько ледве ковтнув слину.
— Немов обценьками стисло горло, — тільки й спромігся вимовити він.
Одначе господиня не звернула на його слова ніякої уваги.
— Поступово звикнеш, — кинула вона, чіпляючи до нашийника повідець. — До кожної речі треба звикати.
Мохобородько відкрив очі й жалісливо поглянув на жінку.
— Ви знаєте, — благально заговорив він. — Маленьких дітей теж іноді прогулюють на пасках, чи не так? Малюків оперезують ними попід груди, і це допомагає їм краще триматися на ногах. Чи не можна такі паски роздобути й для мене? Напевне, тоді було б трохи солідніше?
Мохобородькова пропозиція жінці не сподобалась.
— Ти ж не якесь там дитя, — одрізала вона. — І до того ж чудово тримаєш рівновагу. Хіба не так? Подумай лишень — коли такий бородань опиниться між людей з прогулянковими дитячими пасками, це викличе регіт.
Мохобородько зрозумів, що перечити жінці марно. Вона, здається, з тих, хто звик сповняти забаганки і легко змінювати свої наміри не збиралася.
— Тобі, звичайно, доведеться носити й намордник, — попередила вона.
— Як?! — закричав Мохобородько. — Навіщо?
— Так уже заведено, — люб’язно посміхнулася жінка.
Мохобородько, правда, хотів рішуче заперечити, але господиня швидко й щільно начепила йому намордник. Тепер кумедний чоловічок був стиснутий так, що не міг вимовити й слова. Хоч-не-хоч він мусив примиритися з оцим становищем і дозволити вивести себе із квартири.