І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько

Рауд Эно Мартинович

І дійсно Муфтиків фургончик не привертав особливої уваги. Звісно, траплялися люди, які дивились услід автомобілю, проте цим їхня зацікавленість і обмежувалася. Ніякого натовпу навколо машини, як побоювався Муфтик, не збиралося, і він міг спокійно їхати вулицями з найпожвавленішим рухом.

— Наша слава була оманливою, — задумливо мовив Півчеревичок. — Лиш сяйнула і згасла.

— Таке зі славою буває нерідко, — підсумував Муфтик.

Невдовзі вони дісталися на шосе до будинку, де мешкала теперішня

Мохобородькова господиня.

— Висить! — вигукнув Півчеревичок. — Усе гаразд!

Господарча сумка справді висіла на колишньому місці.

— Не знаю тільки, чи сягне слоновий хобот отакої височини? — занепокоївся Муфтик.

Однак Півчеревичок запевнив:

— Якщо слон стане дибки, то його хобот дістане до будь-якого куточка квартири.

А втім, хоч Муфтик не був цілком переконаний, що Вольдемарів слон вміє стояти на задніх ногах, проте Півчеревичкова відповідь його більш-менш задовольнила. І що тут думати-гадати. Вольдемар пообіцяв звільнити Мохобородька, а він, схоже, людина слова. Тепер головне — мчати до Вольдемара. Він-то вже неодмінно знає, якої довжини хобот у його слона…

І вони покотили до лікарні. Обличчя Муфтика і Півчеревичка в очікуванні таких значних подій стали серйозними й напруженими, і навіть Комірець, здавалося, розумів, що передбачається щось виняткове. Собача нашорошило вуха, а ніздрі ретельно нюхали повітря, хоч у фургончику ніякого запаху, крім ледь чутного бензинового, не відчувалося.

Незабаром завиднілися обриси лікарні. Напруження наростало щомиті. Муфтик зменшив швидкість, щоб мотор не так стугонів. Тепер найважливіше — не привернути до себе надмірної уваги.

На щастя, вікно Вольдемарової палати виходило в двір. Його також прикривали дерева й кущі. Муфтик проминув головний вхід, об’їхав лікарню і зупинився прямо під вікном Вольдемарової палати.

Мотор заглох. І в лікарні панувала тиша. Більшість вікон темні, Вольдемарове — теж.

— Може, Вольдемар заснув? — припустив Півчеревичок.

Муфтик стенув плечима:

— В такому випадку чулося б його хропіння.

— А якщо не спить, то долинав би його стогін, — заперечив Півчеревичок. — Адже Вольдемар, перебуваючи на самоті, стогне без увагу.

— Очевидячки, він дрімає, — висловив здогад Муфтик.

Вони уважно прислухалися. Тихо, як у вусі. Ні охання, ні хропіння.

— Щось треба робити, — сказав нарешті Півчеревичок. — Адже ми не маємо змоги отут чекати до ранку.

Звичайно, друг мав рацію. Але що вдієш?

— Ми повинні подати про себе знак, — вирішив Муфтик.

І зненацька Півчеревичкові сяйнула гарна думка. Він узяв свою рогатку, вибрався з машини, знайшов у гравії крихітний камінець і поцілив ним Вольдемарові у вікно — аж дзенькнуло!

По хвилі після влучного «пострілу» вікно відчинилось і вигулькнуло

сердите обличчя Вольдемара.

— Що це ви ґвалт зчинили! — прошепотів він. — Ще піднімете на ноги всю лікарню!

— Вибачте, — пошепки перепросив Півчеревичок. — Ми думали, що ви, можливо, задрімали.

— От вигадав — задрімав! — передражнив Вольдемар. — Як я міг задрімати такої вирішальної миті! Я не дрімаю, а лаштуюся.

Мовивши це, зник із підвіконня, але за мить з’явився знову.

— Чи немає у вас часом чогось такого, що я міг би покласти в ліжко під ковдру замість себе? — запитав він. — Тоді медсестра Кірсіпуу не здогадається, що я зник.

Тепер Муфтик і Півчеревичок блискавично збагнули, над яким лаштуванням Вольдемар ламав голову. Вони заходилися нишпорити в машині. Якою ж має бути ця річ? Чогось такого великого, що могло б заповнити місце Вольдемара, у них, на жаль, не було. І тут Півчеревичок згадав про надувні гумові іграшки, які вони купили в універмазі.

— У мене є десять надувних Півчеревичків, — прошепотів Вольдемарові. — Та за одного живого Мохобородька я готовий віддати і дев’ять гумових Півчеревичків.

Вольдемар задоволено кивнув, і Півчеревичок та Муфтик стали негайно надувати гумових Півчеревичків і кидати їх у вікно Вольдемарові. Скоро з’ясувалося, що знадобилося саме дев’ять іграшок. Після цього його ліжко цілком справляло враження, буцімто на ньому спить Вольдемар, напнувши ковдру на голову.

І ось настала вирішальна мить. Чи зможе Вольдемар, незважаючи на поламані ребра і пошкодження нутрощів, вибратися через вікно з палати? Що з того, що воно на першому поверсі, — якщо зважити на стан працівника зоопарку, це було не так просто.

Спершу з’явилася одна нога, по тому — друга, і за мить Вольдемар у смугастій лікарняній піжамі сидів на підвіконні.

— Ну як? — запитав пошепки Півчеревичок.

— Хвалитись нічим, — зізнався Вольдемар. — Я мушу, здається, звідси стрибнути, але я до стрибків, їй-бо, ніколи не був особливо вдатний.

— Можливо, ліпше зіслизнути, — порадив Півчеревичок. — При цьому струс набагато менший.

Та Вольдемар одхилив цю пропозицію:

— Саме ковзання — моя найбільша слабинка, — сумно пожалівся він.

Тиша. Гнітюча тиша.

Вольдемар так і сидів на підвіконні, і кумедні чоловічки не на жарт захвилювались.

— Що ж робити? — запитав Півчеревичок.

— Я мушу зосередитись, — сказав Вольдемар ще сумніше, ніж досі.

. Раптом його обличчя стало вкрай стривоженим.

— Кроки! У коридорі кроки!

І Вольдемар наважився — стрибнув. Почувся глухий стук і слідом — притамований стогін. Вольдемар лежав під вікном.

— Тихіше, тихіше! — умовляв Муфтик Комірця, котрий погрозливо гарчав.