Зоряний Корсар
Шрифт:
Цілий день Бова провів у протипожежній інспекції. Пред’явивши документи, він попрохав проінструктувати його. Молодший лейтенант, худорлявий, невисокий хлопець, трохи іронічно розповів Григору про немудрі причандалля сажотруса, способи чистки димарів і техніку безпеки. Про всяк випадок Бова попросив довідку про те, що він дійсно працює сажотрусом у протипожежній інспекції. Довідку дали, але з умовою, що він її поверне, коли виконає завдання.
Наступного дня Григір довго
— Ти часом не захворів, Григорчику?
— Ні, а що?
— Та все спиш та спиш, наче після маківки. Ніколи ж такого не було. Я й думаю, мо’, захворіла дитина!
— Не захворіла, а здуріла, — гукнув дід Микита з кухні. — Ти ж бачила — кумедію якусь строїв. Залиш його. Здоровий він. Його й палицею не доб’єш!
— Таке скажеш! — докірливо озвалася Мокрина. — Палицею! Тебе б добрячим києм за такі слова! Серця в тебе нема, Микито!
— А нема, — насмішкувато сказав дід Микита. — Нащо тепер серце? Мені в лікарні транзистори, чи як їх там, поставили…
— Завів уже своє радіо, — зітхнула баба.
Баба Мокрина причинила двері. Бова похитав головою. Так можна проспати і побачення. Вже близько дванадцятої. Треба поспішати.
Нап’явши на себе дрантя, Григір підійшов до дзеркала, глянув на себе. З огидою покрутив головою. І в такому вигляді хоче знайомитися з дівчиною? Ідіот! Вона його вижене з хати, не захоче навіть розмовляти, а якщо й не вижене, то що йому робити? Справді трусити сажу? Вона, крім того, може ще й запримітити, що тут не все гаразд, насторожиться, і тоді…
Ні, ні! К бісу димарі! Треба повернутися до попереднього плану, хоч він і ризикований. Підняти тиск і лягти в біотрон. Шефу не скажу. Попрошу тільки, щоб подзвонив Сенченку. Справді, це геніально. Не він ходитиме за нею, а вона сама прийде. Сяде поруч, заведе розмову, мірятиме температуру. Він ще, дурень, сумнівався.
За якусь годину Бова вже був на квартирі знайомого студента-медика. Той збирався їхати на Дніпро і саме заводив у коридорі підвісного двигуна. Від тріску й ревища дрижали стіни будинку, десь унизу лаялися сусіди. Григір, затуляючи вуха долонями, увійшов до коридора. Товариш вимкнув двигун, весело закричав:
— Чуєш, як реве? Звір!
— Не знаю, як двигун, а сусіди твої кості перемелюють, — сказав Бова.
— Хай! Апетит буде кращий! — засміявся студент. — До речі ти прийшов. Поїдемо кататися. Я, двоє дівчаток. Ти будеш до нари!
— Служба, — похитав головою Григір.
— Не по службі ж ти до мене завітав?
— Саме так. Виручай. Делікатна справа. Злочинець симулював гіпертонію. Треба знати, як штучно піднімають тиск.
— Дрібниці, — знизав плечима господар. — Симулювати можна що завгодно. Тиск, температуру, запалення
— Апендикса мені не треба, — сказав Бова. — Давай про тиск.
За півгодини Григір уже був в аптеці, купував необхідні препарати, шприц. З телефонної будки подзвонив шефу, коротко інформував про свій план лягти до біотрона, попросив зв’язатися з лікарнею, замовити слівце.
— Ого, — схвально озвався шеф. — Одразу в атаку! Молодця. Тільки гляди — не нашкодь собі. А то ти такий.
— Який?
— Неврівноважений. А до Сенченка подзвоню. їдь. Тебе приймуть.
Бова заскочив додому, зробив укол у стегно. Попередив бабу, що від’їжджає на кілька днів. Вийшовши на вулицю, спіймав таксі.
У реєстратурі вже чекали. Молодесенька білява дівчина одвела його в кабінет лікаря, посадила на тапчан, укритий клейонкою.
— Заждіть тут. Зараз прийде чергова сестра, вона вас прийме.
— А хто зараз чергує? — байдужим тоном запитав Бова.
— Курінна Галя. Хіба вам не все’дно?
— Все’дно, — згодився Григір, хоч у самого серце застукало.
Білява дівчина вийшла. Хлопець відчув, як гаряча хвиля хлюпнула йому в голову, розпечений обруч незримого болю опустився на потилицю. Ось воно, починається. Це справді не жарти! Цікаво, чи варто було починати цю гру? Може, справді, давно вже нема Курінного, а йому доводиться такими чудними й небезпечними способами ганятися за химерою.
Двері відчинилися, до кабінету зайшла сестра. Пересилюючи біль, хлопець підвів голову і остовпів від несподіванки. Схопився з місця. Сестра, не звертаючи на нього уваги, попрямувала до столу. Поклала товстий журнал, розгорнула.
— Сядьте, чому ви встали? — тихо мовила вона.
Григір дивився на неї і мовчав. Як він зможе питати в неї про батька? У такої королівни? Яка вона дивна! Ніби незримий знак над її чолом — знак скорботи й краси. Обличчя худорляве, бронзове; чорне, аж синє волосся, а під бровами, схожими на крила орла, готового до польоту, — прозоро-лазурні очі, ніби два небесних самоцвіти. Під білим халатом вгадується гнучке тіло, мов у лісової сарни. Він не знав, що говорити, забув про все… Сестра щось запитала. Григір не відповів, кров била молотом у вуха.
— Ви що — оніміли? — запитала вона й одвернулася. Тепер Бова бачив її профіль — загострений, якийсь зосереджено-злий. Здавалося, що в очах її коливалися, мерехтіли іскорки гніву. Невже вона завжди така? Чому?
— Прізвище?
— Бова, — сказав хлопець. — Бова Григір.
Вона глянула на відкрите круточоле обличчя, вперше усміхнулася. Григору здалося, що крижинки в її очах розтанули, різка зморшка біля вуст зникла.
— Бова, — повторила вона, записуючи. — Химерне прізвище. Ніби в казці…