Зоряний Корсар

Бердник Олесь Павлович

Підійшов до воріт лікарні, зупинився під каштаном, поглядаючи то на ворота, то на годинник. У небі застугоніло. Чорні хмари наливалися зловісною синявою. Сонце то виглядало, бризкаючи весняною радістю па розімлілу землю, то знову ховалося за грізні тучі.

Мимо пройшли дві жінки — молода і стара. Молода дивилася під ноги, обличчя в неї було сухе і зле; стара беззвучно плакала, ламаючи руки біля грудей.

— Краще б ти дома помер, синочку, — почулося судорожне зітхання. — Боже ж мій, боже, я ж і не почула перед смертю його

голосу.

— Не приказуйте, — сказала різко молода жінка. — Люди ж навколо.

За ними викотився з воріт присадкуватий повний чолов’яга. Його супроводив високий худий тип у фетровому капелюсі. Він згинався пополам перед своїм товстим супутником.

— Чудово! Прекрасно! Хоч до дівчат, Йосипе Семеновичу!

— Я теж так відчуваю! Як рукою зняло. Ні, що не кажи, а біотрон — чудо!..

Григір уже не слухав, що вони базікали далі, — з воріт вийшла Галя. Вона оглянулась, побачила хлопця. Усміхнулась. І всі страхи розтанули. На серці стало ясно, просто. Вони йшли, зближалися, ніби два звуки в мелодії, щоб утворити єдиний акорд. Вона була якась невловимо мелодійна. Дивно! Все як у багатьох дівчат — коротенька темна спідничка, вовняна кофтина, плащ «болонья», туфлі на високому каблучку, але чому все те звичне так гармонійно в ній поєднується? І чорне, розпущене по плечах волосся схоже на крило казкового птаха, і очі — наче усмішка післягрозового неба…

Вона привіталася. Григір подав їй квіти. Галя взяла букетик, задумливо глянула на нього.

— Мені ще ніхто не дарував квіти, — тихо промовила.

— Не може бути?! — здивувався Григір.

— Чому… не може бути?

— Не знаю, — розгубився хлопець. — Усім дарують… А тим більше таким, як ви.

Галя зашарілася, зітхнула.

— Може, й дарували б, тільки я б не прийняла.

— Чому?

— Бо це… дуже важливо. Прийняти квіти.

— А від мене ж ви прийняли…

— Прийняла.

— Незабудки, — тихо сказав Григір.

— Незабудки, — повторила вона.

Над ними вдарив грім. Сипонули рідкі великі краплі дощу, залопотіли на ніжно-зелених листках каштанів. Галя глянула вгору, піймала розкритими вустами дощину, засміялася,

— Ви не боїтесь грози?

— Ні, — сказав Григір. — Ось я захопив плаща.

— Тоді ходімо гуляти. Я вільна.

— Ходімо, — зрадів хлопець.

По асфальту побігли струмочки. Галя ступала впевнено й вільно, ніби під ногами не було калюж. Вона дивилася вперед зосереджено, напружено, мов несла на плечі незриму ношу. Несла і боялася впустити її. Григір дивився на неї, мовчав, глибоко вдихав озонове повітря, тамував тривожну дріж уст.

Люди очікували попід балконами, у під’їздах. Вони боялися вийти під грозу. Галя осудливо хитнула головою.

— Якби можна було — люди б створили для себе герметичну сферу. Там були б ескалатори, кабінети, спальні, гідропоніка, кафе, танцмайданчики, службові приміщення. І штучне кварцове сонце.

— Ну, це вже

ви…

— Що?

— Занадто.

— Підіть у метро, у підземні переходи. На Хрещатик увечері. Люди плавом пливуть. Милуються неоновими вогнями, товчуться в підземеллях, сидять у ресторанах. А на схилах дніпровських, а на луках — майже нікого. Під зорями нецікаво людям. І пісень не чути. Пісня тепер лунає лише на сцені.

— Галю, хіба ж так можна? Це ж несправедливо, — збентежено сказав Григір. — Та пісня ж не лише на сцені лунає, а й по радіо, телевізії…

— Запхана в металеве горло, — жовчно посміхнулася дівчина, і профіль її став якимсь гострим, пташиним. — Це страшно.

— Що страшно?

— Співець хвилюється, вкладає в пісню серце, душу. Його записують на плівку чи платівку. І ось те хвилювання розмножене мільйонними тиражами. Чи чуєте? Вже не треба щирості акторської й хвилювання. Співець може пити горілку чи розповідати друзям анекдот. Його щирість записана і розмножена. Хай живе цивілізація!

— У вас дивне мислення, — обережно сказав Бова.

— Дивне?

— Незвичне. Ви ніби йдете… по лезу ножа. Напруга і тривога. Все вас дратує, страхає.

— Ні, ні, не дратує, — заперечила дівчина. — Просто я знаю життя і дивлюся тверезо на його плин.

— Можна бачити життя однобоко, — натякнув Григір. — Може, якась травма. І тоді…

— Просто треба мати чисте око, — різко відповіла Галя, глянувши на хлопця, і в погляді її колихнувся гнів. — Люди звикли носити окуляри з кольоровими скельцями. Один надів червоні: ах, ах, яке рожеве життя, як все прекрасно! Інший полюбляє зелений колір: браво, чудово, життя вічнозелене, нема ні зими, ні осені! Радість і благо! Ще хтось осідлав свого носа блакитними скельцями: всюди голубизна, лазурність, нема ні жебраків, ні нещасних, ні самовдоволених, у всіх небесні шати, всі голубі герої! Хіба не так?

— А ви? — Напружено запитав Григір, відчуваючи, як між ними напинається туга струна незбагненного почуття: невідомо, чим воно стане — злом чи дружбою?

— Що я? — 3 викликом озвалася Галя.

— Ви… яке скельце маєте?

— Не чорне. Адже ви так подумали? Правда?

— Ні.

— Не кажіть неправди. Я ж бачу. У вас на обличчі все написано. Але тут ви помиляєтесь. Я ненавиджу будь-які скельця. І чорні теж. Я хочу дивитись на світ просто. Бачити його таким, як він є.

Дощ раптово перестав. З дахів злетіла зграя білих та сизих голубів, радісно хлюпалася в прозорій, ще нескаламученій калюжі. Над каштанами спалахнула веселка. Люди сипонули на вулицю. Галя зупинилася, підняла обличчя вгору. Григір зиркнув на неї. Вона милувалася райдугою.

— Отже, не все в світі погано? — тихо озвався вій.

— Ця краса ще більше підкреслює гидь людську, — заперечила дівчина.

— Навіщо ж тоді ви працюєте в лікарні?

— А чому б там і не працювати? — здивувалася вона.