Зоряний Корсар
Шрифт:
— Звідки це у вас, Галю?
— Що?
— Таке мислення?
— Погане чи хороше?
— Не знаю. Не можу так сказати. Тривожне, хвилююче. Мені здається, ніби ви жартуєте. Втім, ні. В очах ваших гнів. І ясність. Не доберу, не збагну. Такі думки, як у вас, з’являються тоді, коли людина переживе глибоку драму. Горе викрешує іскри нового розуміння. Але містика…
— Я не містик! — махнувши крилами вій, заперечила дівчина. — Медику майже неможливо бути містиком. Кожного дня фізіологія, нутрощі. Треба любити приховану суть, щоб не зненавидіти фізичну людину. Знаєте що, Григоре? Давайте облишимо цю тему… Може, колись. Добре?
— Добре, — непевно сказав Григір. — Але ви обіцяли прочитати.
— Про любов, — усміхнулася Галя. — Ходімо звідси. Підемо по вулиці Зоологічній. Там затишно, і я спробую згадати…
Григір розрахувався з офіціанткою. Вони вийшли
— Ну що ж, почну, — сказала дівчина. — Тільки не перебивайте. Добре?
— Добре, Галю.
— Любов, — повільно проказала Галя, ніби смакуючи це слово, ніби прислухаючись до його звучання. — Любов…
Хто ти, Любове? Що ти, Любове? Спалах чуття? Чи дарунок таланту? Тіла жага чи божественне слово? Попіл чи полум’я? Фенікс чи фантом? Що ти, Любове? Падіння в безодню? Чи ейфоричний хвилюючий трунок? Хижої пристрасті паща голодна Чи розцяцьковані квітами труни? Котиться вир, і нема йому впину, В ньому зливаються атоми, люди — Драми, гротески, комедії, кпини: Є, і було, і триває, і буде! Грізна любов, найніжніше кохання, Шепіт несміливий, слово шалене — Все поспіша на олтар сподівання — В пащу неситу, в пащу вогненну. Де розуміння? Де ти, критерій? Логіка мовчки навколішки стала. Істини мати. Вершина містерій. Ясна і темна. Мінлива і стала. Гинуть світи. І спалахують зорі В нових галактик вселенському громі, Кроноси юні в інших просторах Інші будують Любові хороми. Хай у безмежжя пливуть одиноко Скелі, мов свідки космічної драми. Єви в едемах ідуть ясноокі І обнімають коханих Адамів. Будуть і яблука, будуть і змії, Будуть єгови, будуть падіння, Каїна заздрість, Авеля мрії Чорні і світлі пустять пагіння. Крізь революції, царства, поеми Підуть потомки Адама до неба, Щоб написати нові проеми І в епілозі розгадувать ребус — Ребус кохання… Що ж ти, Любове? Іскра прадавнього змія Аканти? Темна мара чи божественне слово? Попіл чи полум’я? Фенікс чи фантом?— Дивно, — сказав Григір.
— Що?
— Ви несхожі па сучасних дівчат.
— Чому?
— Вони не задумуються над такими проблемами. Люблять — і все. Плачуть, коли сумно. Радіють, коли весело. Вони навіть легковажні й недбалі в коханні. А у вас…
— У мене… — Ніби луна, повторила Галя.
— У вас душа — скрипка. Ледве торкнувся — вже звук.
— Ви помиляєтесь, — суворо відповіла Галя, дивлячись кудись убік. — Це неправда.
— Що неправда?
— Про сучасних дівчат. Що вони легковажні. Звісно, і такі є. Але їх менше. А більшість — глибокі і ніжні. То вони здаються легковажними. Надівають захисну машкару, щоб ви, чоловіки, не поранили їх. Ви добираєтесь до серця, щоб одразу… осідлати його…
— Ви не дуже чемно говорите про чоловіків.
— Так є. А дівчата повинні зберегти свою ніжність у таємниці. Бо що залишиться потім, як чоловік зірве квітку, розтопче і піде геть? Лише пустка. Дівчата бережуть заповітну квітку для принца…
—
— Для єдиного. Для небесного коханця, який мариться вві сні. Кожна дівчина мріє про принца. І не зустрічає його…
— А Ромео і Джульєтта?
— Що ж з ними сталося? — запитала Галя. — Світ з’їв їх. І лише після смерті оспівав. Та й то для сцени. Для грошей. Для байдужих людей, які показують у фойє театру свої туалети.
— Це правда… Я не думав так…
— От бачте. А про дівчат думайте обережніше. Не судіть за зовнішніми ознаками. У кожній людині — безодня. Те, що зовні, може бути лише попелом. А під попелом — жар…
— Говоріть, говоріть, — тихо сказав Григір. — Це прекрасно…
— Пусте, — зніяковіла раптом Галя й одвернулася. — Не треба мене хвалити. То як же вірш? Чи до вподоби?
— Гарно, — просто сказав Бова. — Куди мені. У мене так — графоманські опуси. А у вас — думка. І ніжність…
— Перехвалите, — засміялась Галя. — Нема нічого особливого. Мені самій не подобається. Те, що в серці, не передаси словом. Я ж відчуваю. Потрібний якийсь новий спосіб єднання. Може, тоді… Тільки коли це буде?
— По-моєму, це завжди було і є.
— Що?
— Інтуїція. Симпатія, антипатія. Навіть ідіосинкразія… Вроджена огида до певних речей чи явищ. Здається, так у вас в медицині це називається?
— Майже, — засміялася Галя. — Але ви правду кажете. Я відчуваю таємничий зв’язок між усім-усім на світі. Навіть між людиною і каменем, зіркою, деревом. Інколи мені любіше розмовляти з березою або з бродячим котом, аніж з людиною. А особливо люблю зоряну ніч, коли нікого нема, тиша і над головою казковий Чумацький Шлях. Нечувана краса!
— Це й справді поетично. Ви могли б написати…
— Вже написала, — відповіла дівчина. — Я пишу. Коли є вільна хвилина…
— І день і ніч слухав би ваш голос. Прошу вас…
У дівчини палали щоки. Вона вдячно глянула на хлопця і почала декламувати:
— Зорі, зорі — далекії зорі, Що ви знаєте, зорі, про землю мою? Що ви знаєте, ясні, Про Єву казкову, Що Адама любила У правічнім раю? Чи на ваших планетах Теж едеми розквітли? Чи ростуть у них яблуні Зла і Добра? Чи для вас, мої зорі, Променисті і світлі, Теж настала жорстокої кари пора? І підступний Єгова Проклинає Адама, І на Авеля палицю Каїн здійма… Зупиніте їх, зорі, Доки ніч не настала, Доки в вашому світі Смерті нема! Може, люди — то більше, Ніж сонця променисті, Може, серце — то ширше, Ніж галактик рої. Бо як серце вмирає — Умирає безмірність. Як згасають зіниці — То немає її… Люди, чуєте, люди! Зупиніться на хвилю, Спалахніте серцями, Ваших променів ждуть. Не проходьте, мов тіні, Метеорами в безвість, Хай на темному небі Нові зорі зійдуть! Бо як сонце згасає, То інше засяє, Бо як гине планета — інша в путь вируша! Бо всі атоми схожі один на одного, І лише у людини Неповторна душа…— Як це прекрасно! — вигукнув Григір.
— Що?
— Те, що ви написали. Неповторність людської душі. її унікальність. А деякі юристи намагаються все підвести під параграф закону, ніби люди — паколи в паркані. А чому ж так трапляється, що побачиш людину — і вже ніколи її не забудеш? Ось як ми з вами… Як тільки вас побачив — усе!
— Що все? — тривожно запитала дівчина, зупинившись під каштаном.
— Ну… не треба слів, — розгублено сказав хлопець. — Одразу відчув, що ви… прекрасна людина. Що ви… дуже близька, рідна…