20 000 льє під водою

Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль

— До чого ж ви гадаєте вдатися завтра?

— Я скористаюся з хронометра. Якщо завтра опівдні лінія обрію перетне сонячний диск рівно навпіл, це означатиме: я перебуваю на самісінькому Південному полюсі.

— Воно-то так, — сказав я. — Але це визначення не можна вважати математично точним, бо рівнодення не конче збігається з полуднем.

— Безперечно, пане професоре, та похибка не складатиме й сотні метрів. А таке відхилення — дріб'язок для нас. Отже, до завтра!

Капітан Немо повернувся на борт «Наутілуса». Ми з Конселем до п'ятої години вешталися берегом, до всього приглядалися, вивчали. Але нічого цікавого не попалося, опріч пінгвінячого яйця, прикметного своєю величиною. Перший-ліпший аматор не вагаючись заплатив би за нього тисячу франків. Жовтаве, помальоване якимись схожими на ієрогліфи закарлючками — просто рідкісна дрібничка. Я віддав його Конселеві,

а вже мій обачний супутник, обережно ступаючи й тримаючи яйце, ніби коштовну китайську порцеляну, доніс його цілим до «Наутілуса». Я поклав дивовижне яйце до вітрини музею.

На вечерю було подано тюленячу печінку, що смаком нагадувала свинину. Я поїв з великою охотою і ліг спати, не забувши накликати на себе, як той індієць, ласку променистого світила.

Наступного дня, двадцять першого березня, о п'ятій ранку я вийшов на палубу. Капітан Немо уже був там.

— Поволі розхмарюється, — сказав він. — Є надія. Поснідаємо й зійдемо на берег. Треба вибрати вигідне для спостереження місце.

Домовившися з капітаном, я пішов по Неда Ленда. Мені хотілося взяти його з собою. Та затятий канадець відмовився. Я давно вже бачив — його мовчазність і кепський настрій зростають день у день. Правда, сьогодні я не надто жалкував за Недовою затятістю. Річ у тім, що на березі юрмилися тюлені, — не варто було піддавати марній спокусі цього завзятого мисливця.

Поснідавши, я поплив до берега. «Наутілус» за ніч пройшов іще кілька миль. Тепер він стояв у чистому морі, за милю від берега, над яким зводився в небо на чотириста — п'ятсот метрів гострий шпиль. У човні разом зі мною пливли капітан Немо й двоє матросів; тут же були прилади: хронометр, далекоглядна труба та барометр.

Дорогою я завважив багато китів трьох основних видів, що водяться в південних морях; справжніх китів — у них нема спинного плавця; китів-горбачів із зморшкуватим черевом, широкими білавими плавцями, подібними до крил; фінвалів, брунатно-жовтих, найрухливіших зі всіх китоподібних. Фінвала чути здалеку, як він викидає догори високі стовпи повітря й пари, схожі на клуби диму. Кити збивалися табунами в спокійних водах, і я зрозумів — басейн антарктичного полюса править їм за втечище, адже китолови безжально вигублюють цих тварин.

Тут же помітив я з'єднаних у довгі ланцюжки білавих сальп — оболонкових молюсків — та великих медуз, що погойдувалися на хвилях.

О дев'ятій годині ми дісталися до берега. Небо проясніло. Хмари линули на південь. Туман над холодними водами розсіявся. Капітан Немо попростував до гірського шпиля, видно, хотів розташувати свій спостережний пункт на новому місці. Важко було видряпуватися схилом вулканічної гори — його вкривали гострі уламки пемзи та лави — й дихати повітрям, сповненим сірчаних випарів. Хоч капітан, здавалося, відвик ходити по землі, проте він так прудко брався стрімким схилом, що своєю спритністю міг би позмагатися з мисливцем за піренейськими сарнами.

Години за дві ми видерлися на верхівку шпиля. З тієї висоти охопили зором чисте море до самого обрію, позначеного на півночі крижаним пасмом. Під ногами в нас лежала сліпучо-біла снігова рівнина. А над головами височіла блакить безхмарного неба. На півночі, ніби вогненна куля, до половини відтята обрієм, сяяв сонячний диск. З морського лона здіймалися сотні чудових водограїв. Вдалині «Наутілус» — неначе кит, що задрімав на воді. А за нами, на південь і схід, — безмежна земля, безладне нагромадження криги і скель.

Капітан Немо, стоячи на шпилі, визначив барометром його висоту, що її конче треба було знати для подальших обчислень.

Об одинадцятій годині сорок п'ять хвилин сонце, яке ми бачили тільки завдяки заломленню світла, наче золотий диск, випливло з-за обрію і востаннє осяяло цей пустельний суходіл, ці води, що ними не плавала досі жодна людина.

Капітан Немо, взявши далекоглядну трубу з дзеркалом, котре виправляє заломлення променів, став стежити за світилом: креслячи довгу дугу, воно котилося до обрію. Я тримав хронометра. Серце мені калатало. Якщо половина сонячного диска сховається за обрій точнісінько в полудень — ми на полюсі.

— Полудень! — вигукнув я.

— Південний полюс! — урочисто проказав капітан Немо, подаючи мені далекоглядну трубу. Я побачив: лінія обрію відтяла половину сонячного диска.

Останнє сонячне проміння ще золотило верховину гори, а сутінки вже мало-помалу лягали на її схили.

І тут капітан Немо, поклавши на плече мені руку, сказав:

— Пане професоре, 1600 року голландець Герік, гнаний течіями та бурями, дійшов 64° південної широти і відкрив Південні Шотландські острови. 1773 року, сімнадцятого

січня, славетний капітан Кук, ідучи тридцять восьмим меридіаном, досяг 67°30' широти і 1774 року, тридцятого січня, на сто дев'ятому меридіані дійшов до 71°15' широти. 1819 року російський дослідник Беллінсгаузен був на шістдесят дев'ятій паралелі, а 1821 — на шістдесят шостій під 111° західної довготи. 1820 року англієць Брансфілд сягнув 65°. 1825 року звичайний ловець тюленів, англієць Уедл піднявся тридцять п'ятим меридіаном до 72°14' широти і тридцять шостим — до 74°15' широти. 1829 року англієць Форстер, капітан «Шантеклера», відкрив антарктичний материк на 63°26' широти та на 66°26' довготи. 1831 року, першого лютого, англієць Біскос відкрив Землю Ендербі на 68°50' широти, п'ятого лютого 1832 року — на 67° широти — Землю Аделаїди і двадцять першого лютого на 64°45' широти — Землю Грехем. 1838 року француз Дюмон Дюрвіль, затриманий крижаними торосами, на 62°57' широти, відкрив Землю Луї-Філіппа, по двох роках, двадцять першого січня, на 66°30' — острів Аделі, а вісім день пізніше на 64°40' — берег Кларі. 1838 року англієць Уілкс по сотому меридіанові дійшов до шістдесят дев'ятої паралелі. 1839 року англієць Белені відкрив Землю Сабріна в межах Полярного кола. Нарешті, 1842 року англієць Джеймс Росе дванадцятого січня, плаваючи на кораблях «Еребус» і «Террор», відкрив Землю Вікторії на 76°56' широти та 17°17 довготи; двадцять третього січня він дійшов до сімдесят четвертої паралелі, найдальшої точки, якої сягали до того часу; двадцять сьомого він був на 76°8', двадцять восьмого — на 77°32', другого лютого — на 78°4'. 1842 року він знову вирушив до Антарктики, але не дійшов далі 71 широти. Я, капітан Немо, двадцять першого березня 1868 року дійшов до Південного полюса на 90° південної широти і вступив у володіння цією частиною земної кулі, яка дорівнює одній шостій всіх відомих материків.

— Від чийого імені, капітане?

— Від мого власного, пане професоре!

По цих словах він розгорнув чорного прапора з вишитою золотою літерою «N».

Відтак, повернувшись до денного світила, що осявало своїм прощальним промінням морський обрій, вигукнув:

— Прощай, сонце! Зайди, променисте світило! Сховайся за цим вільним морем, і нехай піврічна ніч вкриє темрявою мої нові володіння!

XV

НЕЩАСЛИВИЙ ВИПАДОК ЧИ ПРИГОДА?

Наступного дня, двадцять другого березня, з шостої ранку почалося готування до відплиття. Вечірні сутінки поглинула нічна темрява. Брав мороз. Яскраво сяяли зорі. В зеніті мерехтів чудовий Південний Хрест — полярне сузір'я Антарктики.

Термометр показував дванадцять ступнів нижче нуля; та коли вітер свіжішав, мороз видавався дошкульніший. На вільному плесі громадилася крига. Море ось-ось замерзне. Про те свідчили чорні латки, розкидані на його поверхні. Мабуть, басейн Південного полюса був зовсім неприступний взимку, коли крига сковувала його на півроку. Як у цю пору жили тут кити? Безперечно, вони пірнали під лід і пливли до тепліших морів. А тюлені й моржі, призвичаєні до найсуворіших умов, залишалися на крижаних узбережжях. Ці тварини пробивають ополонки в крижаних полях і не дають їм замерзати. Крізь такі душники вони випливають подихати повітрям. Коли птахи, гнані негодою, відлітають на північ, моржі та тюлені залишаються єдиними господарями полярного континенту.

Тим часом резервуари наповнилися водою, «Наутілус» почав поволі занурюватися. На глибині тисячу футів він став. Потому закрутився гвинт, і судно зі швидкістю п'ятнадцять миль на годину попливло просто на північ. Увечері ми вже опинилися під величезним крижаним панцером.

Із обережності віконниці були зачинені, бо «Наутілус» міг зіткнутися з якоюсь пливучою крижиною. Тим-то я весь день провів за переписуванням своїх нотаток. У голові роїлися спомини про полюс. Ми досягли цієї неприступної точки, досягли щасливо, не втомившися й трохи, — так ніби наш пливучий вагон котився залізничними рейками. А тепер вертаємо назад. Чи чекають мене ще якісь несподіванки? Можливо. Адже підводні чудеса невичерпні! П'ять з половиною місяців тому випадок закинув нас на це судно; ми пропливли чотирнадцять тисяч льє, подолавши відстань, більшу од земного екватора; а скільки пригод, страшних і цікавих, розмаїтили нашу мандрівку! Полювання в підводних лісах Креспо, лещата Торресової протоки й відвідини острова Гвебороар, коралове кладовище, перлові родовища біля Цейлону, Аравійський тунель, Санторинські вогні, золото бухти Віго, Атлантида, Південний полюс! Цілісіньку ніч переді мною поставали ці спомини.