20 000 льє під водою
Шрифт:
Одначе капітан Немо не гаяв часу. Він викликав помічника. Обидва жваво загомоніли своєю незрозумілою мовою. Чи то помічник заздалегідь уже знав капітанові наміри, чи просто вважав, що їх легко здійснити, — в кожному разі, він анітрохи не здивувався.
Та хоч як байдуже зустрів капітанову пропозицію помічник — добряга Консель вислухав мою звістку ще байдужіше. «Як ваша ласка, пане професоре», — відповів він, та й по всьому. Що ж до Неда Ленда — він знизав плечима і то так, як не знизував, мабуть, ще ніхто на світі.
— Знаєте, пане професоре, — сказав він, — жаль мені вас із вашим капітаном.
— Але ж ми дійдемо до полюса, Неде!
— Може,
Нед Ленд пішов до себе в каюту, «щоб не накоїти лиха», як сказав він.
Тим часом ми почали рихтуватися до сміливого походу. «Наутілусові» помпи під великим тиском нагнітали в резервуари повітря. Близько четвертої години пополудні капітан Немо попередив: зараз зачинять люка. Я востаннє глянув на неозоре крижане поле, що його бралися ми подолати. Година була погожа, повітря чисте, мороз — дванадцять ступнів нижче нуля; але вітер ущух, то й холод не дошкуляв.
Десятеро матросів з кайлами в руках вийшли на палубу і заходилися обколювати кригу довкола «Наутілуса». З цією роботою впоралися хутко, бо молодий лід був іще тонкий. Потому всі спустилися всередину судна. Резервуари, як звичайно, заповнено по ватерлінію, і «Наутілус» почав занурюватись.
Ми з Конселем посідали в салоні при вікні. Віконниці були відчинені, і ми могли бачити глибинні шари Атлантичного океану. Стовпчик термометра підіймався. Стрілка манометра відхилилася вбік.
На глибині близько трьохсот метрів, як і передбачав капітан Немо, ми вже були під хвилястою льодовою стелею. Але «Наутілус» занурювався далі. Нарешті ми сягнули глибини вісімсот метрів. Коли на поверхні температура була дванадцять ступнів, то тут — одинадцять. Ясна річ, температура всередині «Наутілуса», що його опалювали електричні прилади, була куди вища. Судно маневрувало з надзвичайною точністю.
— З дозволу пана професора, скажу — ми таки пройдемо, — сказав Консель.
— Не сумніваюсь! — відповів я впевнено.
На вільній від криги глибині «Наутілус», тримаючись п'ятдесят другого меридіана, взяв курс просто на полюс. Залишалося пройти від 67°30' до 90° — двадцять два з половиною градуси широти, тобто трохи більше п'ятисот льє. «Наутілус» плив із пересічною швидкістю двадцять шість миль на годину — зі швидкістю експреса. Якщо йтиме так і далі, то за сорок годин ми досягнемо полюса.
Я й Консель до пізньої ночі сиділи при вікні салону, захоплені новизною становища. Прожектор осявав морське лоно. Воно було пустельне. Риба не водилася в цих обширах, скутих кригою. Вона запливає сюди тільки мимохідь, переселяючись із Антарктики у вільні від криг водойми. Судно мчало на великій швидкості.
Десь о другій годині запівніч я подався в каюту трохи спочити. Пішов до себе й Консель. Капітан мені не зустрівся. Певно, він був у стерничій рубці.
Другого дня, дев'ятнадцятого березня, о п'ятій годині ранку я знову сів перед вікном салону. Електричний лаг показував, що «Наутілус» іде на помірній швидкості. Судно, поступово спорожнюючи резервуари, стало обережно підійматися догори.
Мені забивало дух. Чи проб'ємося ми на поверхню? Чи море біля полюса вільне від криги?
Та ба! Я почув сильний поштовх і, зваживши на глухий гугіт, здогадався: «Наутілус» ударився в грубелезну крижану стелю. Так воно й було: ми, як то кажуть моряки, «пришвартувалися» до криги на глибині трьох тисяч футів. Отже, над нами плавав шар криги чотири тисячі футів завгрубшки. Виходить, тут крижана верства грубша, аніж там, де ми занурювалися. Становище маловтішне!
Того
Я ретельно нотував різні глибини залягання криги і, таким чином, дістав рельєф підводної частини крижаного покриву.
Вечір не приніс нам нічого нового. Льодова верства скрізь була чотириста — п'ятсот метрів. Хоч вона й потоншала, одначе крижана заслона й досі відгороджувала нас від океанської поверхні!
Доходило восьмої години вечора. Заведеним на борту звичаєм, «Наутілус» мав іще чотири години тому поповнити запас повітря. Зрештою, я не відчував у цьому потреби, дарма що капітан Немо і досі не вдавався до запасних резервуарів.
Уночі спалося мені кепсько. Я метався між страхом і надією. Раз по раз схоплювався з ліжка. А «Наутілус» увесь час обмацував крижану стелю. Близько третьої години ранку прилади показали, що спідня частина крижаного покриву лежить усього за п'ятдесят метрів під рівнем моря. Сто п'ятдесят футів одділяли нас від океанської поверхні! Суцільні льоди поступалися місцем крижаним полям, гори оберталися на рівнину.
Я не спускав ока з манометра. Судно підіймалося, йдучи по діагоналі до крижаної стелі, що виблискувала в електричному світлі прожектора. Стеля — і над водою, і під водою — з кожною милею тоншала.
Нарешті о шостій годині ранку цього пам'ятного дня, дев'ятнадцятого березня, двері салону відчинилися. Увійшов капітан Немо.
— Чисте море, — сказав він.
XIV
ПІВДЕННИЙ ПОЛЮС
Я метнувся на палубу. Так! Чисте море. Тільки де-не-де крижина чи айсберг; довкола безмежний водний обшир; у повітрі зграї птахів і в водах міріади риб розмаїтих барв — від темно-синьої до зеленаво-оливкової. Термометр за Цельсієм показував три ступні нижче нуля. Це вже була справжня весна проти подоланого крижаного бар'єру, що його обриси даленіли на півночі.
— Невже ми на полюсі? — спитав я капітана. З хвилювання мені забивало дух.
— Не знаю, — відповів він. — Опівдні визначу координати.
— Тільки чи проб'ється сонце крізь отакий туман? — сказав я,
поглядаючи на сіряве небо.
— Якщо вигляне хоч на мить, то й того досить.
За десять миль од «Наутілуса» на півдні манячів самітний острів, що здіймався метрів на двісті догори. Ми підпливали до нього дуже обережно, бо в морі могли бути підводні рифи.
За годину дістались до острова. По двох годинах обійшли його довкола. Обвід острова був чотири-п'ять миль. Вузька протока одмежовувала його від землі, може, навіть від материка, простори якого губилися десь удалині. Існування цієї землі, здавалося, стверджувало гіпотезу Морі. Кмітливий американець помітив, що між Південним полюсом і шістдесятою паралеллю море вкрите величезними крижинами в дрейфі, які ніколи не зустрічаються на півночі Атлантичного океану. З цього він дійшов висновку, що в зоні Південного полярного кола лежить велика земля, бо айсберги не можуть утворюватися в чистому морі, а тільки при берегах. За його обчисленнями, крижаний масив укриває Південний полюс шапкою, діаметр якої сягає чотирьох тисяч кілометрів.