20 000 льє під водою
Шрифт:
Капітан Немо ще не виходив на палубу, але човен був до наших послуг, і ми з Конселем переправилися на берег. Ґрунт і тут був вулканічного походження. Всюди — шматки лави, жужелиці, базальту; проте я не помітив жодного знаку кратера. Міріади птахів оживляли цей полярний край. Але владарювали вони тут не самі, а разом з морськими тваринами. То були розмаїті тюлені. Вони лагідно дивилися на нас. Одні простяглися на землі, інші лежали на пливучих крижинах; вони то стрибали в воду, то знову виповзали на лід. Тюленів не полохало наше наближення; видно, ще не мали справи з людиною! Табун був величезний: тюленів вистачило б чи не на сотні промислових суден.
— Далебі,— мовив
— Чому, Конселю?
— Таж цей завзятий мисливець повбивав би всіх!
— Ну, всіх не всіх, а кількох загарпунив би напевне. А це б завдало прикрощів капітанові Немо. Він не любить марно проливати кров нешкідливих тварин.
— Капітан має слушність.
— Звичайно, має, Конселю. Але скажи-но мені, чи ти ще не класифікував цих чудових представників морської фауни?
— Пан професор знає, що на практиці я мало тямлю, — відповів Консель. — От коли б пан професор назвав цих тварин…
— Це тюлені й моржі.
— Два роди з ряду ластоногих, — пустився чвалом мій учений Консель, — типу хребетних, класу ссавців.
— Прекрасно, Конселю! — відповів я. — Але роди підподіляються ще на види, і, якщо не помиляюся, нам випадає нагода спостерігати їх. Ходімо!
Була восьма година ранку. Залишалося чотири години до полудня, коли за сонцем визначаються координати. Маючи вільний час, ми простували до широкої бухти, що врізалася лукою в гранітні береги.
Геть усе довкола, скільки сягало око — береги, крига, вода, — роїлося тваринами, і я мимохіть шукав поглядом старого Протея, міфічного пастуха Нептунових отар. Це були здебільша тюлені. Вони юрмилися сім'ями — самці пильнували своїх родин, самиці годували малят, поблизу гралися молоді, але вже міцні тюлені. Вони пересуваються з місця на місце короткими незграбними стрибками, воднораз допомагаючи собі кволими недорозвиненими плавцями. Але в воді, в своїй стихії, ці тварини з гнучким хребтом, вузьким тулубом, гладенькою короткою шерстю та перетинчастими лапами плавають напрочуд спритно. Спочиваючи в воді чи на суші, тюлені прибирають надзвичайно граціозних постав. Недарма ж древні, милуючись на їхні добродушні морди, ласкаві погляди, на оксамитові ясні очі, зграбні постави, поетизували тюленів, повернувши їх на міфічних тритонів та сирен.
Я звернув Конселеву увагу на те, як добре розвинені в цих кмітливих тварин мізкові півкулі. Жоден ссавець, за винятком людини, не має стільки мізкової маси. Тим-то тюленів легко дресирувати, приручати, і я пристаю на думку натуралістів, котрі вважають, що добре вишколені тюлені могли б неабияк прислужитися в риболовстві. Більшість тюленів спали на берегових скелях та на піску. Між звичайними тюленями, котрі не мають вушної раковини, — цим вони відрізняються од вухатих тюленів, — я помітив ще деякі різновиди білошерстих стенорінків, до трьох метрів завдовжки, з бульдожою головою; вони мають у верхній і спідній щелепі по десять зубів, по чотири різаки та по двоє іклів, схожих формою на лілею. Тут же повзали морські слони — тюлені з куцим рухливим хоботом, велетні десять метрів завдовжки і до двадцяти футів в обхваті. Вони й не ворухнулися, побачивши нас.
— А ці тварини небезпечні? — запитався Консель.
— Ні,— відповів я. — Принаймні якщо їх не чіпають. Та коли тюлень захищає своїх малят, він дуже лютий і, буває, розбиває на друзки рибальське судно.
— І добре робить. То його право.
— Не заперечую.
Ми пройшли ще дві милі й мусили зупинитися перед високим мисом, що захищав бухту від південних вітрів. Над морем височіли скелясті стромовини, і спінені вали розбивалися
— О! — вигукнув Консель. — Бугаячий концерт?
— Ні! — заперечив я. — То концерт моржиний.
— Це вони б'ються?
— Б'ються або граються.
— З ласки пана професора, треба б на них глянути.
— Треба, Конселю.
І ось ми вже дряпаємося на чорні скелі — каміння раз у раз осипається під нами; перелазимо через брили, що взялися кригою, — ноги ковзаються на них. Не раз я падав і боляче забивався. Консель, обережніший чи, може, міцніший, не спотикався і, підводячи мене, приказував:
— Якби пан професор ширше ставив ноги, він би краще тримав рівновагу.
Нарешті, видершися на гребінь мису, я побачив широку засніжену рівнину, геть усю вкриту моржами. Вони гралися між собою, їхнє ревіння — крик радості, а не гніву.
Моржі дуже подібні до тюленів формою тулуба і розташуванням кінцівок. Тільки їхнім спіднім щелепам бракує іклів та різаків; верхні ж ікла — два бивні, кожен по вісімдесят сантиметрів завдовжки і тридцять три сантиметри завгрубшки. Моржеві ікла твердіші від слонових, кість не так жовтіє, тому вона високо ціниться. Тим-то моржів полюють так завзято, що незабаром геть їх винищать. Мисливці б'ють поспіль і самиць, і малят, щороку вигублюючи понад чотири тисячі моржів.
Коли я проминав цікавих тварин, вони нітрохи не полохались і я міг роздивитися їх зблизька. Шкіра в них груба, брижувата, шерсть руда, коротка й не дуже густа. Деякі сягали чотирьох метрів. Мирні й сміливіші проти своїх північних родичів, вони не виставляють дозорців на охорону лігвища.
Досхочу надивившись на моржів, я нагадав — пора повертатися назад. Вже одинадцята година. Якщо погода дозволить капітанові визначити координати, то мені б хотілося при тому бути. Щоправда, навряд чи прогляне сонце. Небо заснували хмари. Снігова габа ховала обрій. Здавалося, ревниве світило не бажало відкривати перед людьми цього неприступного куточка земної кулі.
Однак треба вертатися до «Наутілуса». Ми пішли вузькою стежкою, яка вилася до самісінької верховини прибережної скелі. О пів на дванадцяту ми вже були біля човна. Незабаром човен пристав до берега поблизу капітана Немо — він стояв на базальтовій брилі. При ньому були астрономічні прилади. Капітан невідступно дивився на північ, де сонце саме тоді креслило свою дугу.
Настав полудень, але сонце, як і вчора, не з'являлося.
От безталання! Знову ніяк визначити координати. Коли й завтра опівдні не вигляне сонце, доведеться відмовитись од дальших спроб. Справді, сьогодні — двадцяте березня. А завтра — двадцять перше, рівнодення, і, якщо не брати до уваги заломлення променів, сонце на півроку сховається за обрієм, почнеться довга полярна ніч. Од часу вересневого рівнодення сонце, випливши з-за північного виднокола, зводилося дедалі довшими спіралями аж по двадцять перше грудня. З цього дня літнього сонцестояння в полярних краях воно знову починало хилитися до обрію і завтра повинне було кинути прощальне проміння.
Я поділився своїми думками та побоюваннями з капітаном Немо.
— Ваша правда, пане Аронаксе, — відповів він. — Коли завтра я не визначу висоти сонця, то повернутися до цього можна тільки через півроку. Але як завтра опівдні сонце вигляне, мені буде особливо легко визначити його висоту, бо волею випадку ми опинилися в цих морях саме напередодні рівнодення.
— Ну то й що?
— Коли денне світило окреслює видовжену спіраль, точно визначити його висоту важко. Показники приладів бувають тоді хибні.