95-16

Рудзький Ян

Почувши кроки, незнайомець знову сів на стілець.

— Прокинувся, — сказала, входячи, фрау Гекль. — Швендяє по кімнаті і бубонить щось тією незрозумілою мовою. Зараз, мабуть, спуститься.

— Тоді прощавайте. Ось лист. Якщо цей полячок принесе сьогодні якийсь багаж, можливо, чемодан, прошу делікатно дізнатися, що в ньому. Розумієте, ніколи не знаєш, чого можна чекати від цих «туристів» із-за залізної завіси. Треба бути пильними…

— Звичайно. Ви можете на мене розраховувати. Я ще не забула, що мій син загинув під Варшавою…

За кілька хвилин після цієї розмови Шель вийшов з кімнати. Фрау Гекль

чекала на нього в коридорі.

— Добридень, пане! — гукнула з удаваною сердечністю. — Добре спалося?

— Спасибі.

— У мене є щось для вас, — вона вийняла з кишені фартуха голубий конверт.

— Для мене? Від кого?

— Не знаю. Листоноша приніс вранці. На конверті не було марки, довелося заплатити. Ви вчора повернулися пізно, то я не хотіла вас будити. Чи добре це я зробила?

— Добре, спасибі, — нетерпляче перебив її Шель. Здивовано оглянув конверт. Хтось невправно — журналіст ледве розібрав — надряпав карлючками адресу: «Ян Шель, Гроссвізен, Ейхеиштрасе, 15». Прізвища відправника не було… — Добре, — повторив він. — Скільки я вам винен?

— Тридцять пфенігів. Можете заплатити згодом, при нагоді. Сподіваюся, нічого поганого?

— Думаю, що ні. Прочитаю дорогою. Даруйте мені, поспішаю.

— Якщо зможу вам чимсь допомогти, прошу сказати! — крикнула фрау Гекль навздогін.

— Звичайно!

Прямуючи до центра міста, Шель розірвав конверт. Всередині була квитанція на одержання ручного багажу з вокзальної камери схову. У першу мить він не зрозумів, що означає ця дивна посилка. Потім збагнув. Лютце! Адже це він учора згадував про чемодан. Прізвище й адресу знав. Але чому надіслав квитанцію поштою, коли сьогодні мали зустрітися? Шель зиркнув на годинника: вісім годин п'ятдесят хвилин. До зустрічі з Джонсоном лишалося десять хвилин. На вокзал уже не встигне. Зрештою, краще піти туди разом з американцем; невідомо, що в тому чемодані, а при одержанні багажу можуть виникнути труднощі.

Шель оглянув квитанцію уважніше. Чемодан здано чотири дні тому, тобто зразу ж після Леонової смерті. Лютце, — якщо це він здавав багаж, — одержав його, безумовно, від свого приятеля. Не хотів тримати у себе. А може й боявся когось, і тому відніс до камери схову? Чи Леон розказав йому про свої відкриття? Навіщо ставити собі питання, на які немає вичерпної відповіді!

Журналіст прискорив ходу. Джонсон чекав його в умовленому місці біля ратуші. Стояв, обернувшись спиною до бруківки, і дивився на сажотруса, який піднімався на дах.

— Добридень, Пауль. Як почуваєш себе?

— О, ти вже тут! — американець кисло всміхнувся. — Нічого, а ти?

— Вранці боліла голова, але вже ліпше; сподіваюся, що й твій поганий настрій минув?

— Поганий настрій?

Шель глянув йому в очі:

— Послухай, Пауль, ми були вчора трохи напідпитку, може, ти побачив дещо в неправильному світлі.

— Маєш на увазі Кароліну та її відверті залицяння до тебе? — Джонсон махнув рукою. — Ти з нею танцював, а я з нею спав, — сказав він грубо. — Часом чоловік буває лише замінником… — додав з гримасою. — Але краще облишмо це. Поїдемо чи підемо до бункера?

— Поки що цей візит відкладається.

— Чому?

— Пам'ятаєш мою розповідь про вчорашню зустріч з Лютце? Він згадував про чемодан…

— Авжеж, саме тому ми зібралися поїхати до нього.

— Коли

я сьогодні вранці виходив з дому, мені вручили листа, в якому була квитанція на багаж у камері схову. — Шель вийняв з кишені бланк. — Прочитай.

Джонсон переглянув папірець. Зморщив лоба:

— Що ти про це думаєш?

— Припускаю, що це чемодан, якого Лютце одержав від Леона. Невідомо тільки, чому старий одніс його до камери схову. Дивно також, чого він не діждався ранку і сам не віддав нам квитанцію?

— А я зовсім не певен, що листа надіслав цей п'яниця, — зауважив американець.

— Тоді хто ж? Адже це він казав про чемодан!

— Не забувай, що Лютце був п'яний.

— Згоден. Проте можу битись об заклад, що це його чемодан. Передбачлива здача багажу до камори схову свідчить про те, що він когось боявся.

— А може, не довіряв сам собі?

— Може, тільки я ніяк не позбудуся думки, що все-таки є хтось, зацікавлений у цьому багажі.

Джонсон задумався.

— Я знаю всіх впливових осіб у Гроссвізені, — мовив. — Їхнє політичне минуле можливо й не бездоганне, але, беручи загалом, усі вони були дрібні рибки.

— Чому політичне? — здивувався Шель. — Може, йдеться про щось зовсім інше?

— А саме?

— Може, це звинувачувальні докази в якійсь кримінальній або… розвідувальній сфері; Леон міг відкрити щось дуже цінне. А втім, навіщо мучитися здогадами? Їдьмо швидше на вокзал, там побачимо, про що йдеться.

— Маєш рацію, — погодився американець. — Цією справою треба зайнятися грунтовно. Проте не можу вести пошуки на свій страх і риск. Коли справді за цим щось криється, то краще скористатися з допомоги поліції. До моєї контори недалеко. Ходімо. Я подзвоню в комісаріат і візьму когось на підмогу, добре?

Вони прийшли в приміщення суду, Джонсон запросив Шеля до кабінету прокурора.

— Старого немає, — пояснив він. — Поїхав до Ганновера і повернеться лише по обіді. Сідай.

Пауль присунув телефон, зняв трубку й набрав номер.

— Алло! Джонсон з прокуратури. З'єднайте мене, будь ласка, з інспектором Грубером.

Шель оглядав статуетку Феміди, що стояла на книжковій шафі.

— Добридень, інспекторе! Хочу попросити у вас допомоги в одній трохи заплутаній справі… Не можу розповісти всього по телефону… Тільки коротко. У Гроссвізені з'явився якийсь таємничий чемодан. Зараз він у камері схову на вокзалі. Є підстави припускати, що його вміст становить велику цінність. У мене квитанція… Попала до нас випадково. Ми дуже зацікавлені в тому, щоб негайно поїхати на вокзал і одержати чемодан. Оскільки це перевершує мою компетенцію, я хотів би, щоб ми поїхали разом… Я в своїй конторі… Так, зачекаємо… Хто? Мій приятель, Ян Шель, який учора приїхав із Польщі… Гаразд, до побачення, — Джонсон поклав трубку.

— Приїдуть? — спитав Шель.

— Так, інспектор Грубер за кілька хвилин буде тут, і ми разом вирушимо на вокзал.

Вони запалили сигарети. Джонсон якийсь час бавився коробкою сірників.

— Знаєш, — раптом сказав він, — я думаю про те, як мало знав Леона. Він був замкнений. Мабуть, він і народився з образою, яку потім проніс через усе життя. Типовий скиглій. Перебування в таборі і прикрі переживання ще поглибили його вразливість… Я намагаюся знайти в минулому щось таке, що може мати зв'язок з твоїми спостереженнями.