95-16
Шрифт:
— Знаю, але…
— Не гаймо часу, таксі чекає.
Джонсон грюкнув дверима і побіг за Шелем.
— Оснабрюккерштрасе, 34, — кинув він шоферові. — А тепер докладно розкажи, що сталося, — звернувся до Шеля. — Звідки в тебе ці сенсаційні відомості?
— Грубер хотів зустрітися зі мною сьогодні ввечері в «Червоній шапочці». Прийшовши туди, я побачив, що він розмовляє з Кароліною.
Джонсон нервово засовався.
— Випадково я почув частину їхньої розмови. Вони не помітили мене. Грубер намовляв Кароліну виїхати разом з ним із Гроссвізена, бо вони,
— А Кароліна?
— Не думаю, щоб вона сприймала це серйозно. Скоріше, глузувала з нього.
— Коли пішли з ресторану?
— Двадцять хвилин тому.
— Далі.
— Грубер вихвалявся, що здобув сьогодні матеріали, які, — коли я добре зрозумів, — дозволять йому вчинити малий coup d'etat [34] і значно поправити фінансове становище. Говорив досить туманно. Казав, наприклад, що я мимохіть допоміг йому відшукати цю золотоносну жилу.
— З усього цього ще не виникає, що він заволодів тими… паперами.
34
Державний переворот.
— Ні? Пам'ятаєш сцену на вокзалі?
— Звичайно!
— Запитання Грубера, які він ставив старому в камері схову, були на подив обережні й скупі. Мене це дивувало, адже він досвідчений інспектор… А ввечері він похвалявся: «Те, що сьогодні потрапило мені до рук, варте золота. Я так тішився, коли всі його шукали…» Мабуть, тобі не треба нагадувати, що ми шукали? У розпорядженні Грубера поліцейські, детективи…
— Так-так, на перший погляд, усе збігається, але що ним керувало? Звідки він знав, що в чемодані? Чоловік, який одержав чемодан, знав, що в ньому.
— Це треба ще з'ясувати.
— Дурна ситуація! Буде клопоту, доки поясню своєму начальству, як усе це скоїлося.
Деякий час вони сиділи мовчки, поглядаючи на світло рефлекторів попереду.
— Грубер знайомий з твоєю дружиною? — спитав Шель.
— Залицявся колись до неї. Я з ним побалакав як слід. Він вибачився, і ми вважали справу закінченою.
— Гм. Скажи, Пауль, хіба не дивно, що інспектор цікавиться таким дрібним ділом, як одержання з камери схову чемодана? Я гадав, що він пошле когось із своїх працівників.
— Дивно? Ти не знаєш Грубера. Він дуже честолюбний і намагається старанністю доповнити певні недоліки в… — Джонсон глянув на шофера. — Розумієш, правда? Зрештою, той факт, що я просив… Моє становище значно вище, ніж його. Але після того, що ти сказав, я не знаю, чим він керувався.
— Номер 34? — перепитав водій, гальмуючи. — Це тут, де ми недавно були?
— Так, скільки? — мовив Джонсон, виймаючи гаманець.
Шель вийшов з машини. Чорний «оппель» ще стояв край шосе. Коли таксі від'їхало, Джонсон і Шель відчинили хвіртку і зайшли в сад. Спинилися перед низьким будиночком із сірої цегли. Через середину газона вела стежка, викладена світлим пласким камінням. Усі вікна, крім одного, ліворуч,
— Спробуймо зайти чорним ходом, — шепнув Джонсон. — Я не хочу, щоб він мав час приготуватися до нашого прийому.
Вони тихо обійшли дім і опинилися на маленькому подвір'ї. Джонсон натиснув ручку.
— Не замкнено. Іди сюди.
Зайшли до темного коридора. В будинку панувала тиша. З однієї кімнати крізь щілину пробивалася вузенька смужка світла. Навшпиньках вони підійшли до дверей. Джонсон різко пхнув їх.
Кароліна зиркнула на попрошених гостей широко розплющеними очима, підхопилася з тахти і розкрила рота, щоб закричати, але не змогла. Грубер пополотнів, вираз гніву й здивування на його обличчі змінився виразом переляку. Інспектор пригладив долонею скуйовджене волосся і зробив рух, ніби хотів підвестися.
Напружену тишу порушило сичання Джонсона:
— Ти, улесливий негіднику!
Грубер мовчав. Сидів похиливши голову, мов школяр, спійманий на гарячому. Кароліна нервово кусала губи.
Шелю стало шкода її. «Бідна Кароліна, — подумав він, — попала у таку халепу».
Джонсон не рухався. Мовчання ставало нестерпним. Грубер переміг страх і хрипло спитав:
— Чого вам треба?
Кароліна глянула на Шеля, ніби тільки тепер помітила його. Журналістові стало ніяково, але він витримав її погляд.
— Лицемірна каналія! — сказав Джонсон голосно, ступивши крок уперед.
Грубер випростався. Відчував, що повинен якось рятувати свою честь.
— Нема чого нервувати, — почав інспектор, непевно кліпаючи очима. — Можна поговорити…
— Заткнись! — буркнув американець, підходячи ближче.
Ніздрі інспектора роздулися, мускули на широкому обличчі почали дрижати, очі звузилися.
— Яке право…
Джонсон замахнувся. Лункий ляпас обірвав слова Грубера. Він заточився, обличчя його почервоніло. Стиснувши кулаки, намагався стримати збудження, потім скоса глянув на Шеля, що стояв нерухомо.
— Джонсон, — мовив здушеним од люті голосом, — ти поводишся, як тварюка. Говори, що маєш сказати, і забирайся звідси геть.
— Я можу її забрати, — Джонсон показав пальцем на Кароліну, — чи вона вже стала твоєю власністю?
— Кароліна вирішить свою долю сама.
— Справді? Скільки ти заплатив їй за ніч? Дивлячись на твою улесливу пику, гадаю, що ціна була висока!
— Пауль! — Кароліна раптово підвелася. — Хіба я питаю тебе, скільки ти платиш за візит до своєї секретарки? Ти не можеш мати претензій до мене…
— Це він наговорив тобі дурниць, так? Від такої каналії можна всього чекати.
— Може, неправда? — спитала вона агресивно.
— Це не має значення.
— Джонсон! — втрутився інспектор. — Повторюю востаннє: скажи, чого ти сюди прийшов, і забирайся геть!
Американець глянув на Грубера.
— Я попереджав тебе — не чіпляйся до Кароліни! — відказав він, цідячи слова крізь зуби. — Ти визнав тоді свою помилку… Тепер у мене лише одне бажання: наплювати тобі в пику!
— Геть звідси! Негайно! — зарепетував Грубер. — Забирайся геть!