Архе
Шрифт:
квіти серед гівна пахнуть сильніше весна у Львові
Начепив картину на вільний гвіздок і відійшов на крок, щоб помилуватися своєю
майстерністю.
Воно прийшло блиском і свистом, гарячим мерехтінням.
Я вловив цей момент. Момент останнього штриха - невигадливої риски на
портреті, по чому той оживає.
Я зрозумів: кімната раптом ожила. Я звільнився. Став порожнім. Коли все моє
«Я» зафіксувалося на стінах кімнати, не було чому залишатися
суті, я вивернув себе назовні, а того, хто був усередині, не стало.
Думки? А ось вони - думки. Павутина, волосся, капрони, висохла сперма. Пісок.
Таблиці Менделєєва.
Все. Я звільнився.
Тому: думки? які ще думки?!
Повільно я обійшов свою кімнату по периметру і зауважив черговий експонат
музею невідомого походження. На стіні, обклеєній марками і пільговими
тролейбусними квитками, між витинків із часопису «НАШ» і моїх аква-
142
143
1Ґ
рельок хтось почепив новий артефакт. Це був видертий аркуш-рекламка з
середини якогось журналу. На ньому завмерла алкоголічка з розлізлою завивкою.
В затінку кущів, крізь листя й гілки яких пробивалося плоске проміння заходу, вона сиділа на корчі й розмовляла з невидимим співбесідником. В одній руці
жінка тримала незапалену, як наразі, сиґарету. В іншій - плоскогубці з сіро-
блакитними ручками. Під плакатом я прочитав напис: ПРИЛУКИ. БУДЬ ОСОБЛИВИМ!
Я пішов на кухню, запарив чаю і дрижачою рукою кинув до нього шість ложок
цукру. Про всяк випадок ковтнув пару таблеток парацетамолу (знову прийшла
температура). Потім дзьобнув собі трохи домашнього винця і заліг спати, намагаючись сховатися під ковдрою, серед волосин із запахом нестиглих
абрикосів; сховатися подалі від того жирного шрифту, яким, здається, почало
писатися моє життя
?
вночі я прокинувся. Прокинувся і відчув себе повним рішучості віднайти клуб, хай би що там не робилося. В мені забурлила така енергія, наче я перетворився
на прогрітий мотор джипа десь в африканській савані, і очі мої світилися, ніби фари у БеТееРа. Все було таким простим і зрозумілим, що я зітхнув із
полегшення (чи навіть так: зіткнувсь із полегшенням), по чому негайно ?
Наступного ж дня специфічний настрій літер типу Bold мене покинув, і я з
полегкістю вернувся до буденного.
Зранку, відразу після пари я пішов за ріг факультету - в дівчачу курилку, де, як правило, тусувався П'явка. Став, запалив. Біля мене відразу ж утворився
діаметр вільного простору - я розумів, чому дівчата сахалися мене. Ще би -
довметрове здоровило, вагою у сто кілограмів, у поно-
шеному
диким рухом велетенських очей з-під товстелезних окулярів, лякав кольоровим
бамбоном на шапочці, лякав рукавичками, що висіли у мене на спеціальній
шворочці, пропханій крізь рукави плащика (щоб не загубилися). Я був пострахом
факультету і мав чим пишатись.
Докурюючи, я приміряв до свого імені титул Брому - «Дмитро Шмігель, хімік-
маніяк, почесний член Клубу галогенів, Бром». Майже як на врученні Нобеля. В
мене колись навіть сон був - що мені Нобелівську премію вручили з геометрії, так що я знаю.
Курив, переминаючись із ноги на ногу, намацував у кишені розсипи
незрозумілого порошку бурого кольору. Мені подобалися такі фетиші - грудка
сульфату міді в носовичку, кілька дрібок ортоклазу в кишені для копійок, блідо-фіалковий нітрат заліза в папірці. А от мої пальці натрапили на
згорнутий учетверо аркуш пагіеру: всередині - порошок перманганату калію.
Марганцівку я носив як самозахист - якщо несподівано сипонути ЇЇ в очі, у
недруга виникнуть серйозні проблеми. Я, знаєте, хоч і пацифіст, але як треба, можу й відпацифіздити.
Тільки-но я поліз у пачку за черговою сигаретою, як почув чийсь ввічливий
голос:
– Дуже перепрошую, у Вас не буде цигарки?
Я опустив очі донизу й оцінив свіжий, легкий стиль одягу П'явки. Його миле, беззахисне й відкрите всім вітрам і плювкам лице світилося довірою. Я ледь
стримався від того, щоб не загасити сиґарету об зволожену рогівку його
довірливого ока.
Натомість простягнув цигарку й з усмішкою виплюнув:
– Мерсі.
П'явка обвив цигарку своїми манірними пальчиками. Я підніс йому вогонь.
П'явка втягнув губками дим. Я напружив вилиці. Я буквально відчував, як
П'явка вже смокче з
144
145
мене енергію, навіть не почавши розмови. Войовничий пестунчик, згадалися
слова Андрія. П'явка затягнувся, видихнув дим і
– Хух, ой, дякую, шо дав закурити, а то на парі так уже мене замучили, а я
зранку не встиг, знаєш, я їжджу все тролейбусом, а спати лягаю пізно, а
знаєш, як ранком важко вставати, а сьогодні ше запізнився і не встиг перед
парою покурити, взагалі, сьогодні якийсь такий день, постійно бігаю. До речі,
– П'явка простягнув спітнілу долоньку.
– Буба.
Я потис цю в'язанку розпарених медуз і відрекомендувався:
– Дімка. Менделєєв. Джим. Хімік. П'явка розплився в посмішці.