Архе
Шрифт:
та Євдокія Цокман Скрип дверей і замків - квінтет сиріт-аутистів
з обласної клініки спадкових патологій
Гвіздок програми - крик-jam-session «Urban Sounds» відСЕСТРИЧОК-ІСТЕРИЧОК
ЧАСТИНА 2 бенефіс сезону п'єса не для всіх: АРХЕ
класична опера скрипу в стилі inteligent creak, neurodance та kamikaze-experience
вокал - Іпомея Кобблепотт (ВІД «Смерть у під'їзді») аранжування - dj Огидоманов scratch'n'dust effects - Хашдрахр Міазма kamikaze-experience dope-show - dj
Хассан ібн Саббах (Клуб кольоромузики ім. Чурльоніса, м.Одеса) початок ЧАСТИНИ 2 о десятій вечора у приміщенні Опери скрипу (тут і зараз) ЧАСТИНА З Пітекантропія:
презентація нового сузір'я Північної півкулі неба ОПІВНОЧІ - СВЯТКОВИЙ
ФЕЄРВЕРК!!!
– Оце і є «Опера скрипу»?
– Шо, ніколи не бував? Дикий там днює і ночує.
– Це шо - клюб-кафе у них таке?
– Не знаю. Я тільки раз там був, але мені не сподобалося, знаєш, дуже вже на
музику не схоже, може, я занадто консерватор - так, погоджуюсь, але...
Принаймні тобі страшенно пощастило, шо ми знайшли афішку, - нє, клас, шо не
кажи!
– ти зможеш познайомитися з їхніми ідеями на практиці, до речі, а ось і
спортмайданчик, про який в афіші. Класно - тільки стій і слухай.
Я постояв і прислухався.
154
155
– Може, це не сьогодні?
– озвався я по кількох нотах тиші.
– Сьогодні, не хвилюйся. Мені друзі розказували, шо в них афішки тільки один
день висять - саме тоді, коли має бути якась акція. Пам'ятаю, раз якось я, Толік з третьої групи і Мирося...
П'явка замовк і нашорошив вуха. Він нахмурив чоло. Тишу прохромив далекий
крик. Потім ще один - наче хтось кликав собаку.
Знову стало тихо, тільки кричали дітлахи. Я озирнувся довкола - дерева, червона стіна. Коробки гаражів, знову дерева. Обгороджений сіткою спортивний
майданчик. Мокро і сніжно. Ґалчать ворони.
Неподалік старий у береті вигулював таксу. Пес подивився у мій бік із такою
жовчною підозрою, що мене осяяла здогадка: собаки грають у нашу Гру тільки
тому, що та наразі їм не заважає вести власну. Згадалися клінічні посилання
афіші. Невже невидимі психотерапевти-спостерігачі виходять на прямий контакт?
Крик почувся знову.
Він тривав півхвилини, і я зауважив, як повернулися на крик вуха пса і голова
його власника. Старий озирнувся, глянув на годинник і витяг з-за пазухи
диктофон. Підніс прилад до очей, перевірив, чи світиться червоне вічко, і
сказав тихцем кілька слів.
Десь загримотів по металу молоток. Наче порскання макухою приголосних.
Я озирнувся в пошуках джерела звуку (а заразом і чогось, що за настроєм
нагадало про себе, як про жирний шрифт).
дверях стояла якась дівчина. Вона прислухалася до кожного звуку з тим самим
виразом зосередженості на лиці, що й у старого меломана з диктофоном.
Поціновувачі сучасної контркультури, - вирішив я.
Знову закричали, зовсім близько - може, навіть з-за рогу. Йому відповів
інший, виразно жіночий, що линув із
протилежного боку. Крик відбився від червоної цегли і завертівся лункою
луною, а мене осяяло. Я наче вловив той особливий урбаністичний колорит
звуку, який хотіли передати невідомі актори Опери скрипу. Черговий крик, високий і хрипкий, обірвався сухим скрипом, схожим на гальмуючий трамвай.
П'явка з нудьгуючим виразом підійшов до мене і сказав, що варто б нам уже
рушати. Я озирнувся довкола, наче намацуючи джерело цього дивного настрою, настрою сітки товстих літер, тої гостроти зору і легкого свисту у вухах від
переповнюючої чашу тиші сили. Відходить - і тільки й того, що бавитися
словами.
Поки П'явка розважав тишу довкола мене своїми І спостереженнями за зовнішнім
світом, мої думки, мов за 1 велінням серафима, вознеслися у світлі простори
ідей.
Я бачив себе укладачем енциклопедії сучасної контркультури. Зі швидкістю
світла я вже описував найдико-винніші, найнечисленніші субкультури, кількісно
в десять, ?; п'ять чи навіть дві (та що там - ОДНА! ОДНА!!!) людини, І
нишпорив у підворіттях і під'їздах, назбирував візуальний І матеріал, конспектував тексти їхньої поезії, виділяв фігури "і сучасної міфології й
упивався власною геніальністю, тішився своєю українськістю і вродженою
симпатажністю. Назва тих, ким я хотів зайнятися, сплила сама собою.
«Чорноземи. Історія однієї субкультури». І густіше, густіше з епітетами. Щоб
аж сочилося. А на першій сторінці рецензії хочу знимку в шапочці.
Нарешті П'явка вивів нас десь ближче до звуків центру міста. Він спинився
навпроти запльованої брами під'їзду. Конспіративно мовив:
– Тут.
Я окинув поглядом чорні двері (уквітчані марними спробами здерти цвяхом напис
«ОСТАННЯ ТЕРШГОРІЯ», зроблений канцелярським білилом) і глянув на П'явку. Той
156
157
занурився у внутрішню битву. Отримавши перемогу (хтозна, хтозна...), П'явка
кивнув і дозволив пройти мені першому.
Я хоробро (надто хоробро) перейшов через порожню вулицю, прочинив двері до
під'їзду й ввійшов. П'явка, мнучись, рушив слідом. Його страх виразно робивсь
ірраціональним.
Двері вивели у надвірний прохід, темний, довгий та вузький. Вузький