Архе
Шрифт:
поскрипування грамофонної платівки створювали вічно дивну атмосферу дежав'ю.
Об'єкт №2. ЧОРНЕ РАДІО
Його корпус, як правило, відлитий у лунку суцільну коробку з важкого ебоніту.
Вузькі щілини, в яких осідає пилюка, призначені для виведення звуку. Має
коліщатко і шкалу хвиль. Може бути настроєним.
Про перебування чорного радіо у Львові перші натяки відшукуються на полотнах
Евгенія Миська періоду 1923-1928 pp., де чорне радіо опосередковано
передається візіями
які потім кажуть: «То ж треба було такому статися!..») став О. Лососєв. Пану
Лососеву вдалося зосередити всю потугу Об'єкта №2 на горищі старого
австрійського будинку по вул. ***, де й була заснована Опера скрипу.
Існує версія, нібито саме крізь Об'єкт №2 у наш світ еманує таке явище, як
ROCK. Щось, що важко окреслити конкретно, позаяк є тільки миттєвістю, рвучким
смиком акорду, торкатися якого раніше не наважувалися. Щось тривожне і
в'язке, поглинаюче. Щось смикає. Стискає. Торкає.
IT ROCKS.
ROCK як момент трансценденції, імпульс світла, від якого на секунду ціпеніють
і почувають себе скалою.
Чорне радіо, якщо таке присутнє в кімнаті, викликає негайний інтерес і
неспокій. Серце тьохне, у душу пропо-
160
161
тіває тривога. Чорне радіо наче маленький вулканчик, який невидимо кипить під
тьмяною ебонітовою кіркою, готовий у будь-яку хвилину вибухнути жахливими
неприємностями. Досвід підказує, що Об'єкт №2, якщо такий потрапив у поле
зору, обов'язково вибухне.
Підсумовуючи, отримаємо: Об'єкт №2 впізнаваний. Крім того, it rocks.
Безумовно, відображенням чорного радіо в Опері скрипу того пам'ятного вечора
став чорний телефон Дикого.
Особисто мені опера найкраще сприймається, коли є можливість відігрітися в
теплі після морозу. Тутешній антураж і гудіння калорифера налаштували на
сентиментальний лад - мені закортіло процідити скляночку винця.
Підійшов кельнер у невимушеному прикиді почат-куючого шизофрена-амбулаторника
(відчувалися мотиви ретро типу «Спортлото '82») і вручив стравоспис. Я ще раз
глянув на кельнера, особливу увагу вділив слонику зі скляними пацьорками-
оченятами, нашитому на грудях безрукавки. Символічно. Помітно, правда, що
кельнер - піонер своєї справи. На справжніх, олдових шизах, прикид лежить
природно й невимушено, як природно сидить на носі маска аквалангіста під час
перегляду «Одіссеї команди Кусто».
– Перепрошую, а по скільки тут сто грамів портвейну?
– цілком невинно
справився я.
Кельнер-амбулаторник
шморгнув закладеним носом.
– Прошу пана, то є Опера скрипу. Для вживання алькоголю пошукайте собі місця
деінде. До двадцять другої - тільки етер.
– Ага. Етер, значить.
– Етер, прошу пана, - підтвердив офіціант і знову шморгнув.
– А опісля?
– Опісля у нас розваги закритого типу. Виключно для членів клюбу, прошу пана.
163
– Ага. І почім тут у вас дозняк етеру, добродію?
– Залежить, як волієте. Можу Вам накрапати на миточку таку, в мене там є, -
кельнер тепло усміхнувся, і я не зміг не відповісти взаємністю. Значення
скляних оченят у слоненяти прояснилося.
– Але це так собі, крейцарова соната, - продовжив кельнер.
– У плані ціни й
естетики. Можна кілька крапель на фільтр протигазу. Без прапора - десять. З
прапором -двадцять п'ять.
– Гм... А прапор який?
– Японський, звичайно, - знову усміхнувся кельнер, і я проникся симпатією до
його зачіски фасону «смерть палеонтолога».
– А для чого прапор, дозвольте поцікавитись?
– Я Вас ним накрию. Можу постояти збоку, поговорити про космос. Це сім
відсотків від замовлення. Найновіші віяння - з норкової шапки. Сорок гривень.
– А чогось такого, ексклюзивного... на толуолі... Шоби з вогником так...
Немає у вас?
Офіціант знову зігрів мене теплом своєї усмішки й заперечно закивав головою.
– Отже?
– нагострив він олівчика.
– Чаю, будь ласка.
Відійшовши від паралізуючого бажання закуняти, яке виникає відразу потому, як
остаточно відтанеш у теплі, я став витріщатися на тутешню публіку.
Всі розмови велися тут тихо або дуже тихо - або не велися взагалі: мабуть, щоби не згубити жодної ноти з опери. Судячи з виразу облич відвідувачів і з
того, як вони вслухалися в найменше потріскування динаміків, найтонше
поскрипування грамофонної голки на платівці, я зробив висновок: ці захоплені
меломани відкрили в житті для себе щось колосальне. Можливо, альтернативу
самому життю.
Немов приманені тутешньою аурою, в Опері скрипу любили погріти кості артисти
лялькового театру на пенсії.
164
Сьогодні вони забилися в тихий закуток біля комина під плакатом з Гітлером і
написом: «КУРИТИ? НА ЦЕ НЕМАЄ ЧАСУ!». Я прозондував поглядом одну із бабусь-
лялькарок - сиділо їх за столом четверо, і ноги їхні були старанно вкутані
картатими коцами. Бабуськи попивали ложечками чай, час від часу підсміювались
і вели свої герметичні розмови. По всьому видно - життя у них вдалося.