Археоскрипт (на украинском языке)
Шрифт:
– Так, - замислилась Анiта, - Земля переповнена злом, а воно наче на дрiжджах сходить.
– Це ти влучно сказала, - Туо кинув на неї блискавичний погляд.
– 3 усього видно: наростає катастрофа...
– У Сполучених Штатах опублiковано якийсь секретний документ про становище в свiтi. "Доповiдь з Айрон-Маунтiн* про можливiсть i бажанiсть миру". Так знаєш, що вважається найстрашнiшою загрозою? Мир! Там так i сказано, що якщо на Землi коли-небудь запанує мир, то людство опиниться на гранi найжахливiшої катастрофи.
______________ *
– Оце вже справдi хтось божевiльний склав ту доповiдь. Знаєш, Анiто, я зробив стрибок через космос, щоб ознайомитися з Археоскриптом - стародавнiм документом людства. Але на тому мiсцi уже пустеля... В цiй ситуацiї менi не залишається нiчого iншого, як з трибуни Органiзацiї Об'єднаних Нацiй застерегти усе людство - щоб воно не скотилося до ще страшнiшої прiрви. Деякий час переховаюся тут i буду пробиратися до Нью-Йорка. Не знаю тiльки, за який кошт...
– Якщо продати той дiамант - вистачило б не те що... Ти купався б у розкошi все життя!
– То, Анiто, не просто дiамант... я не вiддам його нi за якi багатства... А якщо я загину... та не будемо про це зараз, потiм я тобi все розповiм.
Анiта зупинилась. Прихилившись до нього плечем, прошепотiла:
– Я боюся, Туо, менi часом стає так страшно, так страшно...
– А я гадав: знайшов собi помiчницю - смiливу, мужню!
– Помiчницю... Ти мене не любиш, Туо... Вiн усмiхнувся:
– Може, сказати вiршами? Усi лiричнi збiрники, якi ти менi приносила, навiть недоладнi, я запам'ятав. "Море в твоїх очах, вулкан у моєму серцi..."
Анiта грайливо притулила долоню до його губiв, бо вже помiтила, що йому це подобається. Ледве чутно прошепотiла:
– Ти ж мене нi разу не поцiлував...
Туо розгубився. їй просто смiшно було бачити, як вiн опустив очi, нiби розглядаючи свої черевики.
– Розумiєш, Анiто... У нас це зовсiм по-iншому... У нас там... дiвчата вибирають собi юнакiв, чи жiнки - чоловiкiв. Мабуть, це пiшло вiд того, що коли першi люди висадились на планету, жiнок було менше, i, природно, вирiшальне слово мали вони. Тепер це традицiя, освячена десятками тисячолiть...
– Ох i гарно ж, - враз повеселiла Анiта, пiдскочила i повисла в нього на шиї.
– Я за таку традицiю! Ти будеш мiй, мiй...
– За кожним словом цiлувала його то в щоки, то в губи.
Туо вхопив її на руки i легко понiс помiж вольєрами, притискуючи до себе, немов дитину.
– Тепер ти пiймалася! Тепер не вирвешся!
Та вона вирвалася з рук, побiгла смiючись. Туо наздогнав, обiйняв. Обличчя їй розчервонiлось, зачiска розкуйовдилась, i дiвчина ще погарнiшала.
– Годi, годi, любий!..
– прошепотiла, тривожно озираючись навколо.
– Ми про все забули...
– А хiба це погано - забути про все, скинути увесь психологiчний вантаж? Може, саме тодi проявляється оте, глибоко заховане в нас, iстинно людське?
– Угадай, що я зараз
– Ти подумала... про Марту. Так? Я тебе розумiю, Анiто, я як тiльки її побачив... Це дуже тяжкий випадок.
– Я знаю, любий. Але ж ти примусив сержанта... переборов Фрага... навiть мага здолав! Що як спробувати, га?
– Якщо нема незворотних змiн...
Звичайно, Туо спробує, але треба взяти до уваги важливий психiчний момент: Марта вже звикла до думки, що хвороба її невилiковна, вжилася в своє становище, пристосувалася i - знайшла певну рiвновагу. Якщо ж обнадiяти, а позитивних наслiдкiв не добитися - значить, нанести їй травму. До того ж вiн, Туо, не спецiалiзувався з медицини...
Коли вони вернулися до Марти, Анiта присiла навпочiпки перед її лiжком-крiслом i повiдомила:
– А ти знаєш, що ми вирiшили з Туо? Будемо лiкуватись!
Марта видивилась на неї великими очима:
– Ви ж... он якi здоровi!
– Та нi, тебе почнемо лiкувати. Пора вже...
– Мене?
– Так, тебе. Я хочу, щоб ти потанцювала у нас на весiллi!
Марта похитала головою, кволо ворухнулася її блiда рука:
– Хiба ти не знаєш, Анiто, що тато привозив найвiдомiших професорiв? Усе, вiн усе вiддав, що мав...
– Туо лiкуватиме безплатно. I я допомагатиму.
– Так, - обiзвався Туо, - спочатку проведемо курс вiтамiнотерапiї. Гiпноз мобiлiзує центральну нервову систему, але щоб вiдновити враженi дiлянки - директив iз центру замало, органiзмовi потрiбнi енергетичнi ресурси, будiвельнi матерiали... Ми з Анiтою пiдготуємось - вона завтра ж пiде до медичної наукової бiблiотеки...
Марта мовчала, слухала i мовчала. Тiльки по її обличчю можна було здогадатися, як вона починає хвилюватися. На блiдих щоках поволi виступили червонi рум'янцi, очi набрали вологого блиску.
Робер Лаконтр в душi не вiрив, що з цього щось може вийти, але кивав лисою головою на знак згоди. А чому б i не спробувати? Зайвий шанс...
Лагiдна, як тихе лiто, Луїза стиха промовила:
– Якби то дав бог...
Туо взяв сухорляву Мартину долоню в свою i, дивлячись їй у вiчi, спокiйно сказав:
– Ви мусите вiрити, Марто, що одужаєте. Цим ви допоможете нам з Анiтою.
Рука її потеплiла, голос хоч i дрижав, але вже пробивалися бадьорi нотки:
– I ще однiй особi допоможу... Собi!
14
На вечорах Фiлiї, як їх охрестила Марта, бувало все її товариство: батько - лисоголовий зоолог Робер Лаконтр; бистроока мавпочка Жюлi, яка вмощувалась у нього на колiнах i з цiкавiстю позирала на Туо; мама, що завжди забувала скинути свого фартушка; Анiта, що кожного разу перевiряла свою сумочку: чи не пiдкинули на роботi "жучка"? Тигреня на руках у Туо i левеня на килимку бiля коляски. Окинувши присутнiх поглядом своїх великих, таких промовистих очей i удавано суворо посварившись на Жюлi - щоб та не товклася, - Марта вiдкривала вечiр: