Атомний вогонь над океаном
Шрифт:
На екрані телевізора знову з'явилося зображення Тихого океану.
— Події розвиваються далі, — промовив Метіус, безпорадно показуючи на телевізор. Його жест свідчив про безсилля однієї людини в боротьбі проти могутніх еверетів, вільсонів, брекдорпів. — Сфальсифіковані результати дії контрольної бомби уже, мабуть, розіслано по всіх інстанціях. Тепер ця облудна брехня викличе велику сенсацію.
Ще десять хвилин…
Коли Хріс Браун отямився, він лежав на нижній сходинці трапа, що вів на середню палубу. Як він там опинився, Хріс не знав. Море заспокоїлося. Сонячне світло
Потім прийшла Біт Стефсон, взяла його за руку, і вони пішли разом до річки. Чому ж він лежить серед руїн на палубі «Урагана»?
Нарешті, він збагнув, що то все було марення. А оце, що він бачить зараз, дійсність! Небо, ясне, голубе. Яскраво світить жовтувате сонце. І море, зеленувато-блакитне, повільно котить із безкраїх просторів важкі хвилі. Жорстокий біль у кістках теж дійсність так само, як і рани на руках та пухирі від опіків.
Хріс Браун подивився перед себе. Під ним, унизу, в трюмі, стоїть воднева бомба. В ній під впливом підвищеної температури дедалі більше розширюються тритій і дейтерій, тиснучи на півкулі кожуха. Браун глянув на годинник: іде чи зупинився? Залишилося ще, мабуть, хвилин десять. Більше в нього часу немає. На що немає часу?
Хріс знову глянув на море. Там десь, далеко за обрієм, лежить острів, і на ньому сидить Барн. Але ж там іще щось було? Ах, то пороги річки Сан-Жаклін. І ще десь є Стефсон і Біт. Дівчина, якій він ніколи не наважився сказати, що кохає її. А тепер її кохає Барн, і вона любить Барна, а Барн сидить на острові. І Стіпс з білим літаком «Альбатрос». І ще там є пальми, хатини і тубільці, жінки й діти, обличчя яких спотворені жахом. А чому там нема чоловіків, крім зовсім старих? Коричневі обличчя, чорні очі, голі тіла, Барн, Стіпс, «Альбатрос» — усі вони загинуть разом з ним, згорять, як він згорів тоді на реакторі. Ті п'ятнадцять мільйонів тонн збаламутять увесь океан, і людей змиє з острова… Ні!
Перед очима Брауна м'яко коливався, безмежний простір. Тихого океану. Ніде не видно острова, ні пальми, ні хижі, жодного людського обличчя… Куди не глянеш, скрізь сама тільки вода. Вода, вода і воднева бомба…
Хріс потер руками обличчя. А чому стальний кожух бомби досі не розірвало тиском газів? Невже тритій і дейтерій нагріваються так повільно? Може, він допустив помилку, як Кальман? Ні, професора обдурили, через те він мовчки підкорявся.
Страх примусив Хріса звестися на ноги. При цьому його тіло затремтіло від неймовірного болю. Невже він усе-таки помилився? Ні! Він завжди працював з високою науковою точністю. Стефсон його не раз хвалив за це. Він не міг помилитися!
Хріс зашкандибав уздовж стіни до спуску і, намацуючи ногами сходинку за сходинкою, спустився в темряву.
У ці хвилини він думав про все, тільки не про те, що колись біля корабля стояв катер. Якби він підкорився тій думці, то викинувся б за борт.
У темному трюмі все ще було чути тихе шипіння.
Холод безжально пік беззахисне тіло Хріса.
Звідки це шипіння? То, певно, шипить газ, що витікає.
Браун випростався і махнув рукою, наче відганяючи свою тінь, що стояла поруч і застережливо дивилася на нього. «Що вже тепер важить моє життя? — подумав Хріс. — Нічого.
Браун болісно напружував мозок. Щось треба зробити, щоб прискорити нагрівання газів. «Може, запалити бензин? Правильно, тут є бензин для моторів. Але де стоять баки з бензином? Ліворуч чи праворуч?»
Раптом у темряві щось тріснуло. Браун скам'янів.
Велетень порвав свої кайдани! Почувся ще тріск, і стальний кожух з громовим гуркотом розірвало на шматки.
Хріс Браун голосно тріумфуюче закричав. Він виграв! Люди можуть жити! І Біт, і Барн!
Ще п'ять хвилин…
У великому залі на «Ізабеллі» всі замовкли. Брекдорп витер піт з лоба. Він вийняв з кишені ампулу, відламав кінчик і крадькома квапливо вилив ароматичну рідину в рот. Хоч би серце витримало. Пережити б ще сьогоднішній день.
А де поділися Вільсон і Кальман? А що як Вільсон не прийде? Невже натиснути кнопку доведеться йому? Йому?..
Ще три хвилини…
Увійшли Вільсон і Кальман. Усі присутні зітхнули з полегшенням. Вільсон, посміхаючись, підвів Кальмана до пульта керування. Коли професор сів, Вільсон став за його спиною.
Ще дві хвилини…
«Ще сто двадцять секунд, — думав Френк Вільсон… — Ах якби ж то вони скоріше пролетіли. Якби вже Кальман натиснув кнопку». Тоді можна було б протиставити росіянам свій тріумф і сказати світові: «Ми маємо чисту бомбу». Нехай тільки Кальман, Стефсон і Метіус не підтвердять того, що він звідси, з корабля, викрикне на весь світ!
За чверть години він покаже гостям, що зібралися на «Ізабеллі», перші аналізи великого експерименту. Від двадцяти до двадцяти п'яти процентів радіоактивності. Хто ще може повторити такий дослід! Остаточні результати експерименту буде опрацьовано в Мехіко-Занді.
Післязавтра, на святкуванні сторіччя ПЕК, він сповістить Джеймса Еверета про монополію на чисту бомбу. І містер Джеймс Еверет, ця мумія, передасть, йому, Френку Вільсону, своє місце, своє крісло президента Першої електричної корпорації.
Ще одна хвилина…
Кальман заплющив очі. І чому тільки не розірветься його серце і не звільнить його від цього страшенного тягаря? В Рівертауні Барна чекає мати. А він його зараз отруїть, уразить променями, уб'є, рідного сина вб'є.
Ще тридцять секунд…
Перед очима Брекдорпа серед океану розкрився велетенський кратер, височенна піниста хвиля підскочила до неба і з громовим гуркотом упала назад. Вона з ревінням наблизилася до «Ізабелли», підхопила корабель і з силою жбурнула у киплячий вир…
Ще десять секунд.
Три секунди.
Дві.
Одна.
Нуль.
Джек Кальман не натиснув кнопку. Він повернув голову до Вільсона, підвівся і сказав:
— Я не злочинець, Вільсон.
Але той схопив його за комір, силою знову посадив у крісло і щось просичав. Кальман затиснув руки між колінами, і Вільсон не міг витягти їх.