Атомний вогонь над океаном
Шрифт:
А час не стояв…
Тоді Вільсон правою рукою знайшов червону кнопку, — ліва лежала на потилиці Кальмана, — і натиснув її.
В тому місці, де стояв «Ураган», на екрані спалахнуло біле полум'я.
З глибини моря злетіла невелика вогненна куля. Вона почала розширюватися, дедалі набираючи круглішої форми і змінюючи біло-блакитний колір на червоний. Над Тихим океаном попливла розпечена хмара, мінячись всіма барвами райдуги. Потім піднявся і розрісся гриб, його полум'я стало сіро-попелястим.
За кілька хвилин це все. розвіється, швидше, як
Барн Кальман і Джон Стіпс стояли на острові і дивилися на воду.
— Йому вдалося здійснити свій намір, — промовив Барн. — Те, що там злетіло у повітря, тільки плутонієва запалювальна бомба. Вона невелика, навіть менша за контрольну. Хріс пожертвував заради нас своїм життям.
Вільсон повернувся, його крива тінь впала на телевізійне зображення моря.
Якийсь різкий голос вигукнув:
— Сталося чудо, бомба не вибухнула!
Цей голос пролунав як сміх божевільного. Вільсон хотів заткнути Кальману рота. Але той, пручаючись, вигукував:
— Чудо! Чудо!..
Вільсон обернувся і зробив знак рукою. Підбігли два охоронники і витягли Кальмана із залу.
Брекдорп підійшов до Вільсона, який втупив очі в екран.
— Кожух з тритію й дейтерію не спалахнув, — сказав він.
— Це я теж зрозумів, — прошепотів Вільсон.
Він бачив, як його гості мовчки виходили із залу. Підготовлені договори не буде підписано. Перемогла Москва! Ні, про цю невдачу громадськість не повинна знати. Нічого, нічогісінько не можна повідомляти!
Хтось від нервового збудження цокотів зубами. Вільсон зрозумів, що то він сам цокотить. В нього боліли вилиці, а підборіддя так тремтіло, що мало не вискакувало з суглобів. Поступово Вільсон оволодів собою.
— Подбайте, щоб привезли всі буї, а також прилади з островів і щоб ніхто не підходив до них. Молодому Кальману накажіть повернутися до свого батька: «Ізабелла» має негайно піти звідси. Ага, мало не забув, цих чорношкірих висадіть у човни. Катер, який поїде забирати Кальмана, може відбуксирувати їх на острів.
— Вибух був слабший за вибух контрольної бомби, — знову почав своєї Брекдорп,
— Ну й що з того? — гримнув на нього Вільсон. — Ви вже наклали в штани від страху. А про долари, — вказав він через плече на екран, — які ми марно викинули в повітря, не думаєте? Таку штуку ви могли запалити в своєму садку в Рівертауні як вечірній фейєрверк. — Директор ПЕК повернувся і пішов до виходу. — Я зараз же вилітаю звідси. Треба про все поінформувати Еверета. Уявляю, яке в нього буде пісне обличчя. Думаю, Брекдорп, вам слід підшукати інше місце. Бажаю щастя.
Він,
Перше, що зрозумів Брекдорп, це те, що свого кабінету в Мехіко-Занді з температурою повітря в двадцять один з половиною градуса він більше не побачить.
Повідомлення, що Радянський Союз припинив ядерні випробування, викликало у людей всіх країн великі надії. Весь світ з нетерпінням чекав повідомлення з Вашінгтона, що американський уряд наслідує приклад Радянського Союзу. Але Вашінгтон мовчав.
Високо в небі сяяло у всій своїй чудовій красі сонце, заливаючи океан пекучим золотим промінням.
У пункті нуль, де нещодавно стояв «Ураган», ранковий вітерець кружляв легенькі брижі. На дні моря якорі дедалі більше вгрузали в пісок — все, що лишилося від корабля місткістю в три тисячі тонн. Спека від вибуху запалювальної плутонієвої бомби розплавила сталь і всі інші метали, а дерево спопелила за кілька секунд. Тільки дим плив над ідилічно красивими, мирними, чарівними південними островами, які знову побачили поблизу себе руйнівне атомне сонце.
Повертаючись у Нью-Йорк, Френк Вільсон послав з борту літака радіограму Еверету: «Х-10 потонула. Вільсон».
Президент ПЕК вирішив не чекати свого найближчого співробітника, який прагнув стати його наступником: в нього не було для цього часу. Наступник! Еверет криво посміхнувся. Разом із своїм радником з ядерної фізики він спостерігав у Міамі вибух по телевізору і бачив, що з другої, основної бомби, нічого не вийшло. Це його приголомшило.
Коли надійшла радіограма од Вільсона, Еверет, не читаючи, кинув її у корзинку. Він звелів Стефсону і Метіусу негайно прилетіти в Міамі.
Джеймс Еверет одразу ж прийняв обох учених Мехіко-Занда.
— Я з радістю вітаю вас, містер Стефсон і містер Метіус, промовив президент ПЕК і показав їм на крісла. Сподіваюсь, ви завтра візьмете участь у нашому прийомі?
Стефсон і Метіус переглянулися: тепер вони мають прикрасити святкування сторічного ювілею ПЕК. Ще вчора ця честь припала б Джеку Кальману. Зважаючи на ситуацію, вони, Стефсон і Метіус, без сумніву, можуть поставити певні вимоги щодо своєї майбутньої роботи.
— Сер, ми вдячні вам за честь, — сказав Стефсон. — На жаль, ми не зможемо взяти участі в святі. Події останніх днів примушують нас відмовитися од зобов'язань, записаних у наших договорах з корпорацією.
Еверет одразу ж збагнув: обидва дослідники загрожують відставкою, щоб поставити свої вимоги.
— Як хочете, містер Стефсон, — удавано байдуже кинув президент. — А ви, містер Метіус, теж дотримуєтеся такої думки?
— Так, — хрипко відповів професор.
— Вчора у нас була з вами малоприємна розмова, — наче між іншим зауважив Еверет. — Пригадую. Ви, мабуть, знаєте, які наслідки може мати ваше звільнення з роботи в атомному місті?