Багряні жнива Української революції
Шрифт:
А он червоноармієць впав на коліна перед гайдамакою, зняв руки, благає, але даремно. Не дивлячись на жертву, дядько встромляє їй вила у груди, виймає і, не обтираючи, біжить далі.
За годину поле вкрилося московським трупом. Дехто із прудкіших все ж прорвався, але шлях втікачам вже заступили теліжинецькі селяни, які йшли на поміч тетіївцям. У відчаї червоні звернули у бік ставу і поховалися в очереті. Та даремно — завзяті селяни запалили очерет. На того, хто, тікаючи від вогню, вилазив на берег, чекали вила і серпи. Решта також
Перемога! Велика перемога! Великодня перемога!
Та не встигли селяни прохолонути від бою, як з іншого боку Тетієва почулися гарматні вибухи. Показалося кілька стовпів диму. Це інший — 6-й більшовицький — загін запалив кілька крайніх хат. Але вдертися до багатостраждального містечка їм не вдалося: гайдамацька варта, що засіла на греблі, завзято відбивала ворожі атаки. Теліжинці, снігурівці та інші мусили бігти в нове пекло… Багато більшовиків наклало в тому бої головами, але все ж значній їх частині поталанило відійти неушкодженими.
Скільки було жертв із боку оборонців Тетієва? Учасник бою Олександр Личак запам’ятав лише один похорон — другого дня, по обіді.
«Весь Тетіїв зібрався над дубовиною хлопця, щоб оддати йому останній поклін, — писав він. — Всіх чекала смерть, але йому одному тільки судилось віддати своє молоде життя за спасіння міста. Це була великодня жертва тетіївців».
Шкода, що ім’я цього захисника Вітчизни не збереглося, як не збереглися імена сотень тисяч оборонців нашої Батьківщини. Але ми пам’ятаємо їхній подвиг. І схиляємо голови. І витираємо сльозу.
57. Кров за кров
— Стій! Хто їде?! — несподівано почувся окрик на краю села.
Навперейми вийшов парубок із рушницею. За якусь хвилю з-за клуні вискочило ще кілька озброєних селян.
— Зброю маєте? — запитав середнього зросту чоловік із великою чорною бородою, в кудлатій шапці. — Якщо маєте, то краще віддайте зразу, бо як знайдемо, то не поздоровиться.
— Ні, не маю, — відповів Панас, намагаючись зорієнтуватися, хто ці люди і як розмовляти з ними — як зі своїми чи…
— А що ж ви за чоловік будете? — почулося нове запитання.
Юнак виявився неготовий до такої розмови, хоч і мав би передбачити подібну зустріч та підготувати якусь версію. Тому й відповів безхитрісно:
— Маю справи у Великій Мечетні. [11]
— Та я й сам знаю, що без діла б не поїхали, — не опускаючи рушниці, повагом, промовив господар становища, — але в яких таких справах ви їдете?
Панас збентежено мовчав.
[11]
Село Велика Мечетня належало до Балтського повіту Подільської губернії, нині — Кривоозерського району Миколаївської області.
—
— Так тож одразу видко було, що комісари, — несподівано втрутився молодий козак, що підійшов слідом, — бо добрих коней мали і зброю не таку, брат, як ми з тобою…
Панас полегшено зітхнув. Сумніви розсіялися — це були свої. Заспокоївся і візник, який весь час знервовано поглядав на Панаса — як той викрутиться…
Тепер стежка стелилася до отамана.
— Степане, — звернувся бородань до юнака, — проведи їх до сотника. Та гляди, пам’ятай наказ!
Парубок із рушницею вже вмощувався на возі.
Дорогою Панас намагався розговорити свого охоронця, але відповідь була короткою:
— Скоро приїдемо до школи, там про все і дізнаєтесь.
Біля волості стояло кілька людей із рушницями. Степан, киваючи у бік волості та злегка усміхаючись, несподівано похвалився:
— Там у холодній сидять комісари… Якось аж чудно — минулого тижня вони в кардігардію людей замикали, а тепер самі там сидять… — І вже із сумом додав: — Ой і побили вони народу… Ну, тепер уже чортового батька вирвуться з рук!
Під’їхали до школи. Жовто-блакитний прапор над рундуком красномовно стверджував, яка влада в селі…
Невдовзі Панас Заворицький уже відповідав на питання сотника…
За кілька годин на нараді старшин було вирішено перемістити загін в околиці Гайворона, де планувалось оперувати до приходу регулярної української армії, яка вже почала свій похід на Київ.
Надвечір відбувся й суд над полоненими більшовиками. Довго не міркували: катюги мусили отримати по заслузі. Селяни ж, побоюючись, щоб повстанці раптом не виявили милосердя, послали старосту довідатися, що ж вирішено.
— Ну, як справа з комісарами? — звернувся до отамана староста. — Селяни просять покарати їх на смерть або віддати їм… Бо, не дай Бог, втечуть… Тоді не один із нас позбудеться голови або хазяйства. Досить того, що вони лише в нашому селі посиротили чотирнадцять родин, попалили майно і худобу…
— Не хвилюйтеся, від нас вони не втечуть, — певно відповів сотник. — Вирок буде виконано вже цієї ночі.
Тут підійшов страшенно схвильований старшина повстанського загону. Він приступив до отамана і гаряче почав просити, щоб той дозволив йому «поговорити» з арештованими…
— Друже, допит переведено… Їхня доля вже вирішена. Потурбуйтесь про наряд козаків, який виконає вирок. І дивіться, щоб вони не втекли.
— Будьте певні, не втечуть, — старшина аж дрижав від хвилювання. — Я сам буду їх стерегти.
Виявилося, що у цього чоловіка один із комісарів власноручно розстріляв усю родину: батька, матір, жінку і двох малолітніх дітей. Тому й отаман не дозволив йому допитувати арештованих. Не був старшина присутній і під час ухвалення вироку.