Багряні жнива Української революції
Шрифт:
Не відразу повстанці встановили в містечку порядок — лише на третій день. Було засновано Комітет охорони ладу й громадського спокою. Створено й самооборону, яка відповідала за порядок у місті. На чолі її став колишній поручник 12-го Брацлавського полку російської армії М. Шляхтиченко.
Тетіїв поволі зализував рани. Та 1 квітня, пізно ввечері, до міста вступив 6-й експедиційний відділ. Для початку червоні виарештували і розстріляли варту громадської самооборони.
Близько 7-ї години ранку сформовані з китайців, латишів і мадярів відділи в повному бойовому порядку вирушили до передмістя Тетієва — Плоханівку. Несподівано вони були зустрінуті кулеметним і рушничним
На третій день більшовики все ж вдерлися до Плоханівки. «Вони зразу почали підпалювати хати в селі. Із завогнених будинків вискакували люди, запаморочені отруйним гризьким димом, — свідчив Василь Задоянний. — Коли вибігли вони на дорогу, большевики зустріли їх густим рушничним і кулеметним вогнем. На селян, що почали розбігатися, кидали в’язки ручних гранат, ранених добивали прикладами або живцем вкидали назад до хат, що горіли… Бойові групи почали втрачати зв’язок між собою…»
Оточивши передмістя, червоні провели масові арешти. Насамперед полонили українську інтелігенцію та авторитених селян. Перед тим як розстріляти, роздягли їх догола. Тим часом поручник Шляхтиченко несподівано обстріляв карателів із кулемета, давши можливість приреченим рятуватися втечею. Так голі й пішли врозтіч…
«Ціле місто було у вогні…» Тим часом розбуджені дзвонами на сполох до тетіївців приєдналися селяни з сусідніх сіл — Теліжинців, Росішок, Ситківців, Дзвенячого й Михайлівки. Прийшли на допомогу відділи отамана В. Зраєцького.
6 квітня о 4-й годині ранку повстанські відділи почали штурм Тетієва. В цьому незвичайно жорстокому бою жодна зі сторін довший час не мала переваги. Нарешті більшовики «заламалися й почали втікати, кидаючи зброю й амуніцію. Почалась погоня за втікачами… Всі горіли жадобою помсти… На Слобідській греблі 2-й курінь під командою поручника Цибрія загородив москвинам дорогу. Почалась масакра. Вороги, збившись докупи, не знали, де дітись. Одні з них кидали зброю і скакали в річку… але й там їх чекала незавидна доля». Тих, кому пощастило переплисти на другий берег Роськи, селяни вилами скидали назад у воду…
Після перемоги тетіївські козаки пройшли парадним маршем вулицями зруйнованого Тетієва… Весело лопотіли прапорці на козацьких списах. Повстанці співали «Ми — гайдамаки…» Серед них було багато хлопчаків і сивих дідів. В огні Української революції вояками ставали всі: хлібороби, торговці, ремісники, діти, жінки…
Так Тетіїв став повстанським центром. Тут діяв повітовий повстанський штаб. Невдовзі він перетворився на Таращанський кіш Запорозької Січі. Кошовим отаманом обрали Оверка Куравського, а його помічниками (заступниками) — Сліпанського і Комашенка, уповноважених представників командарма Михайла Омеляновича-Павленка.
Кожне село ставало сотнею, а кожна волость — полком. «Усе населення району було поділене на реєстрове (од 21 до 35 літ) і нереєстрове (од 35 і старше)».
Селяни відчули свою силу. Тому на них не справили враження комуністичні листівки, які хтось тихцем розкидав у селах. У них наказувалося здати зброю, видати ватажків повстання, в іншому випадку всі чоловіки від 18 до 50 років, мовляв, будуть розстріляні, а оселі їхні спалені.
Але кому треба було здавати зброю, кому видавати ватажків? Григорій Винниченко втік аж у Білу Церкву. Отож ніхто і не думав виконувати цих «грізних» наказів: селяни, взявши до рук зброю, ставали гайдамаками. А саме гайдамаків —
Ще на стадії формування Тетіївського полку більшовики повели наступ із боку Погребища. Проти них виступив отаман Куравський. Та до серйозного бою не дійшло: ворог вирішив за розумне вчасно відступити.
9 квітня, на Великодню суботу, до Тетієва підійшов новий каральний відділ — 4-й експедиційний. І хоч цього нападу сподівалися кожний день, усе ж більшовикам вдалося непоміченими підійти до самих околиць.
Вранці в повстанському штабі всі ще спали, коли прибіг схвильований старшина Романюк. Засапавшись, він оповідав, що встав удосвіта, аби зі свого хутора завчасно добратись до штабу, і «тілько» вийшов на Бугаївський шлях, як уздрів валку, а поперед неї військо. Підбіг ближче — червоноармійці! Чоловік двісті. Є кулемети. Насилу обігнав їх, щоб встигнути попередити.
Ударили в дзвін на тривогу. Послали вершників до вартових на становища та в сусідні села — за підмогою.
Люд заметушився. Всі посунули на Кінську торговицю — місце збору снігурівців. Хто з рушницею, хто з «обрізком», хто з косою чи вилами, а то й просто з дрюком.
Із високого майдану Кінської торговиці все було видно як на долоні. Широке зеленіюче поле, через яке довгою сірою биндою тягнувся шлях на Бугаївку. А по шляху ген-ген із-за горбка сунеться чорною гадюкою більшовицька валка. Наближається. Ось вже видно і сіренькі крапочки — люди. Цілий ряд… Він розтягується на полі все ширше й ширше — в лаву. Другого кінця лави не видно.
Ворог ішов просто на містечко.
Раптом почулись постріли. Це зустріли нападників слободяни і плоханівці, які засіли в ровах. Червоні залягли, виставивши попереду чотири скоростріли. Свинцева злива вкрила селян… Та за боєм не було часу спостерігати, не для цього поручник Шляхтиченко на Кінській торговиці зібрав своє військо. Почувши команду, снігурівці спустились у долину, перебігли стару гребельку, поминули цегельню, вибігли на поле та ярками помчали за спину більшовикам.
Не в одного повстанця серце виривалося з грудей. Більшість засапалися. Не було вже сил бігти далі… Гайдамаки голосно сопіли. Обличчя їхні скам’яніли. Та у декого були перелякані очі… Адже бігли вони назустріч смерті…
А Шляхтиченко все підганяв:
— Скоріше, хлопці, скоріше, не одставай!
Завдання було вибігти на дорогу — щоб відрізати москалям шлях до відступу.
Бій вже клекотів за спинами снігурівців — аж ген за горбком. Там весь час щось бухало, стрекотіло, тьохкало і свистіло. Окремі випадкові кульки долітали й до снігурівців.
Ось вже і шлях. На ньому — чималенька валка підвід. Біля них вештаються якісь постаті. Лави червоноармійців не видно. Нараз щось тяжко бухнуло. По полю покотилося: «Га-а-а-а!..» То оборонці Тетієва з криком «Слава!» кинулися на «ворога лютого». Ось із-за горба з’явились і перші червоноармійці — вони бігли в бік свого обозу. Їх ставало дедалі більше. Це вже був не загін, а отара наляканих овець.
Із боку снігурівців у бік отари червоних вибухнули постріли. Більшовики на мить розгублено зупинились — і драпанули врізнобіч. Отара розсипалась по полю. Слідом, розмахуючи вилами та дрючками, бігли селяни. Хтось палив на ходу з обрізів. Якийсь сивий дядько в солом’яному брилі, догнавши червоноармійця, з розбігу засадив йому в спину вила. Той впав, а дядько немилосердно дотиснув його вилами до землі.
Один снігурівський парубок, побачивши, що по шляху, здіймаючи куряву, шалено мчить бричка, перебігає з вилами їй дорогу, зупиняє коней і проколює вилами комісара загону Райтмана.