Багряні жнива Української революції
Шрифт:
Серед козацтва виник розбрат. З ініціативи деяких командирів почався відступ. «Кволі духом одступали по власній ініціативі».
Відступ набирав катастрофічного розмаху.
«Потрібна була дужа воля й авторитет, щоб схоронити лад у частині…» І така воля знайшлася. Це був Олесь Ашенів. Йому вдалося впорядкувати вояцтво й організовано відвести його на нову лінію оборони: Джугастра — М’ястківка.
Крім більшовиків, з’явився ще один підступний ворог: сильний зустрічний вітер гнав в обличчя хмари піску, засліплюючи козаків. Більшовицьку лаву, яка продовжувала наступ, неможливо було розгледіти. Разом із піском летіли й ворожі кулі. Козаки
«Це був час найбільшої слави отамана Тютюнника, — згадував Макар Каплистий, — це був ще той час, коли ім’я Тютюнника було символом непереможності, символом безсмертя».
Несподівано під Тютюнником, який керував боєм, упав кінь. Козаки сприйняли це як недобрий знак.
Серед лави ходив на повний зріст й Олесь Ашенів, хоч ворожий вогонь посилювався — як рушничний, так і кулеметний. Ашенів підійшов до Каплистого й тихо сказав, що його серце «щось недобре віщує». Не встиг він відійти, як крики «Слава!» швидко потонули в зустрічному шаленому «Ура!». Наша лава несподівано ринула назад.
І знову ситуацію виправив сотник Ашенів. Він зібрав коло себе зо два десятки козаків і старшин, узяв кулемет. Командир стримував ворога, даючи можливість основним силам відійти до села. Група Ашеніва теж відходила, але організовано, відстрілюючись на кожному кроці.
Його останнім наказом було підібрати поранених і не залишати вбитих. Здавалось, що «останній наказ небіжчик видав сам для себе», — куля потрапила Ашеніву прямо в чоло.
Ця втрата приголомшила козаків. Але вони мусили виконати останню волю улюбленого командира і винести його тіло з цього пекла. Та тільки кинулися до нього, як кулеметна черга накрила їхній гурт, збивши кількох козаків. Упав козак Задорожний з Ананьївської сотні. Пробила куля й груди Каплистому.
Болю Макар спочатку не відчув і залишився на ногах. Лише блискавкою пронеслася думка про можливий полон та жахливі тортури. Ця думка додала сил для втечі, адже він страшенно боявся потрапити в полон.
А навздогін летіло:
— Нє удірай, Тютюнов, рубіть нє будєм…
Московська лайка всуміш із піском падала на голови козаків. Гидкі матюки підштовхували Макара, і він, із пробитими наскрізь грудьми, вперто намагався відірватися від переслідувачів. Його підтримував під руку поручник Павло Котович. В іншій руці він ніс рушницю Каплистого.
Макар подумки благав Бога врятувати його, але в його молитву вривалися ганебні слова святотатства. Московська лайка викликала «почуття огиди до ворога», а разом із тим збільшувала бажання уникнути ворожих лабетів.
Сотник продовжував звертатися до Бога, а в руці тримав пістолет, готовий кожної хвилини покінчити рахунки з життям — аби лише не потрапити в руки москалів. Ще перед боєм старшини відділу постановили, що ніхто з них «не сміє піддатися живим у руки большевикам»…
Так, із пробитими грудьми, пройшов сотник, підтримуваний Павлом Котовичем, ще дві версти. Аж коло Джугастри впав, непритомний. Його підібрали. На наказ командира бригади полковника Галкіна Макара перев’язали сорочкою. Ні бинтів, ні медикаментів у бригаді не виявилося. Зате поручник Котович роздобув десь рядно і подушку та примістив земляка на возі.
А більшовики продовжували наступ. Фірмани-селяни почали втікати, хто куди міг. Селянин, на возі
Два дні без перев’язки і жодної медичної допомоги возили Макара на підводі, аж доки українські армії не об’єдналися. Тоді Котович відвіз сотника Каплистого в Ямпільський шпиталь, затим — у Могилівський, де той пробув до 4 червня. Ще не до кінця вилікувавшись, приєднався до своєї частини і в обозі помалу одужував…
А Олеся Ашеніва таки винесли з поля бою… Поховали його на цвинтарі села Велика Джугастра. «Похорони ті не були пишними, але ті похорони були овіяні невимовною тугою вояцтва. І не плакали по небіжчикові ні батько, ні ненька старенька, ні діти, ні дружинонька, але тихо, стримано плакали земляки-ананьївці, що зі смертю небіжчика втратили… батька-дорадника… І тут можна цілком влучно прикласти слова нашої народної пісні: «І сховала домовина горді поривання, всі надії молодії, всі його бажання». Вічний спокій тобі, наш славний лицарю-земляче, пухом тобі земля!» — так закінчив свій спогад сотник Макар Каплистий.
Вічна пам’ять і Макару Каплистому, який у час «національно-соціальної визвольної боротьби нашого народу» був одним із тих, хто своєю самопожертвою, відданістю й любов’ю до рідного краю заслужив нашу вдячну пам’ять.
59. Таке не забувається
На початку травня 1920 р. більшовики почали вивозити з Києва майно. В часописах тільки й писалося, що про наступ поляків. Ходили також чутки, що разом із поляками йде українське військо.
Козацьке військо справді наближалося до столиці. Ще 22 квітня з Берестя виїхала ешелонами 6-та Січова дивізія під командуванням генерал-хорунжого Марка Безручка. Їхали через Бердичів.
Коли козацтво увійшло до Бердичева, місцеве населення було вражене — адже про українську армію вже й покинули думати. І раптом — потяги, всі вагони яких уквітчані жовто-блакитними прапорцями й стрічками.
Коли частини Січової дивізії стрункими рядами пішли вулицями Бердичева, радості та здивуванню «не було меж». Раділи українці, чудувалися євреї. Збуджена юрба довго йшла за колоною, проводжаючи її аж до самих касарень на Лисій горі…
Знову почалася муштра. Святковий настрій козацтва підупав. «Коли ж до Київа?» — питав себе кожний.
Нарешті настав і цей день…
Майже на кожній станції — юрби народу, які зустрічали потяг могутніми вигуками «Слава!» Всі вже знали, що це українське військо їде визволяти рідний край. На деяких станціях відбувалися зворушливі зустрічі — батька з сином, брата з братом…
Поляки делікатності не виявили і увійшли до української столиці першими.
Союзне польське військо справило на киян велике враження. Гарно одягнені та озброєні жовніри йшли вулицями з музикою та в повному ладі. Мешканці зустрічали їх радісно. Особливо раділи місцеві поляки, які, почепивши на одяг національні стрічки, кидали квіти і кричали: «Нєх жиє Польська!» «На українців дивились (вони) з презирством… — свідчив Юрій Руденко. — (І) казали, начебто Київ — старе польське місто».