Багряні жнива Української революції
Шрифт:
73. Під Кабардинкою
Кубанський отаман Микола Букретов нарешті розірвав стосунки з Добровольчою армією, і кубанці відступали тепер «самостійно». Спершу йшли на Майкоп, потім повернули на Туапсе, бажаючи вийти до моря. Розраховували, що англійські кораблі вивезуть їх.
«Хоча в Кубанському війську й нараховувалось до 100000 чоловік, але ж для військової людини було видко, що ця армія не для перемоги, — свідчив старшина 11-го пластунського батальйону Гайдамацької дивізії
Серед війська сновигали й цивільні біженці — переважно рідня козаків та старшин.
21 березня 1920 р. попереду замаячили гори, а це означало, що справа з харчуванням погіршиться ще більше. Кость Майгур разом із 13 козаками та прикомандированими юнкерами (8 осіб) перебував у розпорядженні штабу Гайдамацької дивізії, тому добре бачив, які реальні сили мали кубанці й що собою являли більшовики. За цей відтинок фронту, окрім Гайдамацької дивізії (13000 шабель), відповідали Лінейна дивізія (8000 вершників), 11-й пластунський батальйон (600 козаків) та 13-й пластунський батальйон (1000 осіб).
Сили більшовиків були значно менші: піший полк у три-чотири тисячі багнетів та 120 вершників, збитих у дивізіон. Але ініціатива і перевага були на боці червоних. У штабі Гайдамацької дивізії розуміли парадоксальність ситуації, тому вирішили переломити несприятливий хід подій і несподівано атакували ворога.
Операція завершилась повним успіхом: у полон захопили до 300 червоноармійців, а головне, в руки козаків потрапив обоз із харчами. Ситуація покращилася. Настрій козаків піднявся. Та наступного дня більшовики, з однією гірською гарматою, пішли в протинаступ уздовж залізниці.
Кубанці мали бронепотяг, здавалося, чого їм боятися єдиної більшовицької гарматки? Та серед деморалізованого кубанського воїнства почалася паніка… Напевно, виникла вона серед цивільних, а вже потім перекинулась на військових. Та, врешті, яка різниця? Головне, як зазначав Кость Майгур, «весь наш конгломерат, що мав назву Кубанська армія, зачав утікати».
Ніяка сила вже не могла зупинити цих людей — ні крики, ні погрози, ні постріли в повітря. Весь схил гори був устелений людьми. Це вже була не армія, а «хмара людей та коней. Жодного порядку, жодної дисципліни… Старшини дивізії спиняли поодиноких людей, але ж ніщо не помогло; люди згубили розум і бігли як одурілі».
Серед лінійців, які досі втримували порядок, теж почався заколот — на них вплинула панічна втеча Гайдамацької дивізії.
Від сорому і розпуки в Майгура виступили сльози. «І, дійсно, соромно й подумати, від кого ці тисячі людей тікали». Від кінного дивізіону та невеликої кількості піхоти, що праворуч і ліворуч йшла правильними рядами та стріляла залпами. А кулі, між іншим, пролітали, нікого не зачіпаючи. Та хтось крикнув панічно: «Нас одріжуть!» І цього було досить, щоб люди побігли.
Козаки справляли враження «зовсім божевільних». Які вони були перелякані! На битому шляхові, що, кружляючи між горами, стелився до Туапсе, кубанці губили рештки честі. Вже не чути було гармат і рушничних пострілів, а козаки, ще недавно горді й зарозумілі до городовиків, чавили один одного.
Кость Майгур та його відділ мовчки спостерігали за трагедією свого народу. Ще вранці вони виконали завдання штабу, зірвавши міст на річці Пшиш. Під
Відділ Майгура в повному порядку відступав останнім. На дорозі людей вже не було. На шляху валялися найрізноманітніші речі та сміття… Біля спорожнілої станції Гойт відділ Майгура заїхав до лісу. Розвели багаття і, потомлені, заснули мертвим сном.
74. Мрії та дійсність
Разом із товаришем Хведьком, ледь закінчивши школу, покинув Яків Нестеренко рідне місто з вірою та світлими мріями про своє повернення як переможця… Хведько загинув вже за два місяці, як вийшов із батьківської оселі боротися за Україну.
Шлях Якова був довший. І страшніший: у його очах застигла смерть сотень людей — побратимів, ворогів, випадкових стрічних. «Але чому я так примирився з цим, спокійно згадую те, що так хвилювало мене?!» — думав він, сидячи за польськими дротами в таборі для інтернованих.
Бо Хведько помер.
А з його смертю вмерли і мрії… Які мріяли разом…
Перед очима Якова стояли лише картини жахливого лихоліття.
Ось перейшли Збруч…
Рушниця відчуває міць і тепло долонь Якова. Нестеренко щасливий: по-перше, він на волі, табори залишилися в минулому, по-друге, в нього рушниця, а у багатьох товаришів немає що стиснути в руках — гвинтівок лише двісті на п’ятсот козаків. Щоправда, близько сотні вояків одержали по гранаті.
Збруч перейшли через греблю, яка впиралася у млин. Одтягнули рогатку з колючого дроту. Підійшли до млина…
Ніч. Змовницьки блимають зорі. Тиша. Лише глухо шумить вода. Та калатають серця.
Млин вже оточено… Всередині троє чоловіків, які не підозрюють, що жити їм лишилося лічені хвилини. Навіть менше. Ось команда, і в млин вриваються роз’ятрені козаки.
Боротьба була короткою. Яків запам’ятав лише перелякані обличчя та дикі очі приречених… Їх задушили…
Знову тиша. Ось хтось іде з ліхтарем. Міряє останні кроки свого життя. Звісно, не здогадується… Страшний удар прикладом по голові. Хрускіт… І знову тихо… Подібна доля чекала ще чотирьох. Відділ особливого призначення підполковника Михайла Палія-Сидорянського збагатився на вісім рушниць.
На світанку 27 жовтня вийшли на село Іванківці. Основні сили лишилися за дві версти, а чота 1-ї сотні відділу ввійшла крадькома в село. В одній хаті через шибку побачили в кутку чотири рушниці й чотири постаті на підлозі. За хвилину їх вивели в білизні на мороз.
На майдані, поруч зі штабом уже остигали сім трупів. Біля паркана розстріляли і цих чотирьох. На їхні обличчя Якову не хотілося дивитись…
Уже тиждень йшов відділ Української повстанської армії через Поділля, лишаючи на своєму шляху трупи. «Ми жорстокі, ми немилосердні, — повторював Яків, — у нас немає полону…»