Багряні жнива Української революції
Шрифт:
Від січня 1919 року Дмитро Соколовський уперто бився проти більшовиків, розбивав їхні полки, «рвав зв’язки між ворожими військами», руйнував залізничні колії… У боях повстанці здобули зброю, в тому числі гармати й кулемети. Ведучи бойові дії, Дмитро продовжував опікуватися горбулівською українською гімназією, яку заснувала його родина 1917 року.
Біля Дмитра Соколовського згуртувалися свідомі українці — вчителі, випускники духовних семінарій і нижчих агрономічних шкіл, а також чи не всі повітові діячі часів Директорії, зокрема комісар повіту Максим Середенко-Теліщенко; колишній український комендант Радомишля, пізніше командир повстанського відділу імені Івана Мазепи Юлій Мордалевич, отаман Петро Філоненко,
Штаб повстанців очолив батько братів-отаманів Тимофій, якому на той час виповнилося 67 років. Його найменша дочка, гімназистка Олександра (майбутня отаманша Маруся) виконувала роль зв’язкової.
Серед повстанців перебував і старший син Тимофія Соколовського — Степан. Будучи священиком, він благословляв козаків на боротьбу за свободу рідного краю. Соколовські мали надзвичайний авторитет серед українського населення східної Волині та Полісся…
Трагедія сталася в горбулівській гімназії. Отаман у колі рідних, старшин та вчителів вечеряв. Перед одинадцятою вечора, коли ніхто не чекав, через відкрите вікно пролунав постріл. Отаман помер миттєво: куля влучила йому в голову. За хвилю зрадник — для гарантії — кинув гранату. Її вибухом було поранено в ногу брата отамана — Василя.
Якби Матей з’явився на алярмову збірку, то, напевно, ніхто б не запідозрив його в зраді — адже він був довіреним козаком самого отамана. Та Матей утік і тим виказав себе…
Вістка про смерть отамана миттєво розлетілася по Київщині. Ніхто не хотів вірити, що Дмитра Соколовського вже немає, адже він щойно розбив під Макаровом три московські полки, що були кинуті на придушення селянського повстання.
Народ святкував перемогу. І раптом…
Ось уривок із некролога, який опублікувала газета «Трудова громада»: «Втрата за втратою!.. Знову одержана сумна звістка. В ніч із 7-го на 8 серпня біжучого року… забито чесного борця за «Землю і Волю», оборонця селянських прав, славнозвісного отамана повстанців Соколовського. Не в бою, а потайки — з-за угла — настигла нагла смерть отамана…
Родина Соколовських понесла великі жертви на вівтар визволення України. Ще весною (5.1.1919. — Р.К.). загинув у бою з комуністами менший брат отамана (Олекса. — Р.К.). Тепер настав його час!.. Отаман Соколовський належав до… українських соціалістів-революціонерів і до самої смерті чесно боровся з ворогом… Він ніколи не зраджував Батьківщині! Тяжка втрата для селянства…»
У листі до житомирського ватажка повстанців Колесника старшини штабу отамана Соколовського писали: «Немає вже батька!.. Ми тяжко сумуємо… Приходьте зі своїми козаками на похорон. Зробимо споминки любому… Перевернемо землю, знайдемо тих, що вбили, і тих, що послали на вбивство. Приходьте душить наше тяжке лихо!»
Розпочався — за участю величезної кількості населення та багатьох священиків — величний похорон. Тіло отаманове лежало на лафеті гармати. Але більшовики обстріляли скорботну процесію з гармат і кулеметів (із боку с. Чайківки). Вони хотіли відбити тіло, щоб потім поглумитися над ним (до речі, глум червоних окупантів над тілами вбитих героїв був звичним явищем). І козаки розвернулися в бойову лаву. Ворога відкинули. Тіло ж отамана таємно поховали на цвинтарі села Корчівки.
Отамана заступив брат Василь. Уже за тиждень він здобув Радомишль. Люто помстилися повстанці за смерть Дмитра Соколовського. Свідок Сергієнко зазначав, що до ноги було винищено залогу міста і московську частину, що прибула для придушення повстання: «Ні одного москаля не лишилося живого, кожний дістав те, що заслужив, вулиці (Радомишля) були вкриті московським трупом. Отак повстанці вміли воювати…» Більшовицькі історики також не оминули цієї події. Ось як вони писали: «В Радомышле зверствовала банда Соколовского, на счету которой убитых и замученых свыше тысячи человек». Може,
Соколовські подарували Батьківщині четверо отаманів: Олексу, Дмитра, Василя і Олександру (Марусю). Хоч родина Соколовських винятково багато зробила для нашої Батьківщини, все ж навіть у Горбулеві немає вулиці їхнього імені. Та головне, що народна пам’ять про них не вивітрилась: і досі жителі навколишніх сіл вперто називають Горбулів Соколівщиною, а його селян — соколовцями. Радіє серце, що живуть у Горбулеві нащадки славного українського роду. Нехай цей соколиний рід не переривається. Хай Соколовські подарують Україні нових героїв — будівничих Української держави!
77. Василь Совенко, лицар ордена Залізного хреста
Одним із важливих джерел до історії Першого зимового походу Армії УНР став «Доклад Головному Отаману Військ Української Народної Республіки Симону Петлюрі та Голові Ради Народніх Міністрів». Опублікував його ад’ютант Головного Отамана Олександр Доценко у своїй знаменитій книзі «Зимовий похід».
Доповідь написано у Вінниці 4 червня 1920 року, її автор — політичний референт УНР «при Запорізькому війську» старшина В. Совенко. В документі детально відображено хід зимової кампанії 1919–1920 років Армії УНР і тогочасні настрої українського населення. Доповідь написано не безсторонньо, а емоційно, навіть палко. Тож сам автор, талановитий і щирий, викликав інтерес до себе. Хотілося довідатися, хто він такий і звідки узявся. Але в історичній літературі я практично не зустрічав про нього ніякої інформації. Навіть ім’я його було невідоме. Василь, Володимир, Віктор?
І ось нарешті у нас є можливість розповісти про цю людину.
Василь Володимирович Совенко народився 1888 року в селі Саксагань Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії. Навчався вдома, а екзамени за шість класів гімназії склав екстерном. Закінчив він і землемірні курси в Катеринославі.
У російській армії служив військовим техніком. 1917 року взяв активну участь в українізації російських частин, був членом Українського комітету Західного фронту. Від жовтня 1917-го працював в інженерно-технічній секції штабу Генерального секретаря військових справ Центральної Ради. У березні 1918 року його призначили повітовим комендантом на Катеринославщині, очевидно у Верхньодніпровському повіті.
У добу гетьманата працював молодшим землеміром Катеринославського губернського земського управління.
Під час протигетьманського повстання Василя Совенка знову призначено повітовим комендантом, а від січня 1919 р. він вже працював у штабі командувача однієї з армійських груп. Із кінця січня обіймав посаду начальника політичного відділу, водночас був головою Надзвичайного військового суду цієї групи військ.
У травні 1919 року головним командуванням його відряджено до Центральної України для організації повстанських відділів, очевидно в рідний повіт.
У жовтні 1919 року Василь Совенко — «головний уповноважений від партизанського-повстанського штабу до уряду УНР».
6 грудня 1919 року, коли Армія УНР під командуванням Михайла Омеляновича-Павленка вирушила у запілля Добровольчої армії, Василя Совенка призначили політичним референтом «при Запорозькому війську».
Ось лише одна сторінка цього дивовижного походу.
«Селянство нас зустрічало з великою радістю і допомагало, — писав Василь Совенко. — По власній ініціативі робило розвідку в ворожих містах розташування і давало иноді напевно цінний матеріал. До большевиків ставилося негативно. З сумом нас проводжало, коли ми виходили, не залишаючи після себе влади…»