Багряні жнива Української революції
Шрифт:
По той бік Збруча чулись згуки бою. Раптом біля залізничного мосту пролунали вибухи: то бронепотяги з гонором завершували свій бойовий шлях.
За півгодини розміреним алюром наблизилась кіннота 3-ї Залізної дивізії Олександра Удовиченка й, не поспішаючи, почала переходити на «польський» бік. «Перепустивши всіх, велично і навіть натхненно, нагадуючи бога війни Марса, полковник Удовиченко на білому коні зі своїм штабом останнім перейшов слідом за своїм військом».
За 5–10 хвилин до містка вже підскочили котовці, й тільки черга польського
На місток назустріч один одному вийшли польський і червоний командири. Потиснувши руки та перекинувшись словом, вони швидко розійшлися.
Так — рукостисканням наших ворогів — і закінчився 21-й день листопада 1920 року, останній для багатьох на рідній землі.
70. З іменем Господа на устах…
Цей спомин не давав їй спокою все життя…
Вже смеркало.
Разом із чоловіком вона їхала возом додому. Раптом захропіли коні, кинулись убік і стали.
— Що трапилось?!
Між Ладижином і Лукашівкою в полі при дорозі в калюжі крові лежало двоє.
Подорожні зі страхом почали приглядатися.
Це були парубки, майже хлопчаки, тільки що порубані. Один уже не подавав ознак життя, а інший тихенько стогнав.
Порубали їх оті двоє кінних червоноармійці, які зустріли фіру при виїзді з села. «За що? Хто ці нещасні? Молоді повстанці? — прорізували мозок думки. — А може, за те їх порубано, що вони могли колись стати повстанцями?».
— Треба взять, довезти до села, а там…
— А як побачать? Порубають, як і цих… І кинуть у полі, щоб ніхто не підібрав, бо побоїться кари — не возись, мовляв, із «бандітами».
— Боже! Що ж робить?! Вони ж люде!
Тривожні роздуми перервало хрипіння…
— Г-го-о-ги-и.
— Що?! Води хоче?!
— Господи ж, немає тут нічого…
Жінка тихенько заплакала. Очі її раптом зустрілися з поглядом чоловіка. Вони без слів зрозуміли одне одного: нещасних брати небезпечно.
— Нехай вас Бог рятує, святі мученики, — донеслося з воза.
Чоловік із білим як крейда обличчям тремтячими руками смикнув за віжки.
Заскрипів віз і невдовзі розчинився в темряві.
А у вухах продовжувало звучати:
— Г-го-о-ги-и.
Коли наблизилися до свого села, почули спів москалів.
Та підвивання собак.
Був листопад 1920 року.
71. Іван Максимчук
Козака Івана притягли до клуні ладижинського священика…
Червоноармієць побіг доповідати командиру полку, що зловлено «бандіта»…
Ось вже й командир скрипить чоботами по снігу.
— Ти кто? — запитав він бранця, витираючи масні губи.
– Іван Максимчук.
— Бандіт?
— Повстанець із ватаги Дорошенка, — спокійно
— Мноґо вас?
— Не знаю.
— С кєм в сєлє імєєтє связь?
— Не знаю.
Засвистіла нагайка і обвилася гадюкою довкола шиї.
Виступила перша кров…
— Так с кєм, ґаваріш, знаєтєсь в сєлє?
— Не знаю.
— А ну, пащєкачітє єво.
Максимчука прив’язали до стовпа. Звідкілясь у руках червоноармійця з’явилась швайка. І помутився світ козакові в очах…
Та новий удар швайкою знову нагадував, що він ще живий… Біль пронизував усе тіло. Нелюдський крик все ж вирвався з козацьких грудей…
— А-а-а-а!..
— Ну что, будєш ґаваріть? — вдоволено запитав червоний командир.
— Буду… Розв’яжіть тільки…
Хвилину без болю він використав для того, щоб урівноважити дихання. І, зневаживши смертельну небезпеку, несподівано заспівав: «Ще не вмерла Україна…»
Більшовики спів прикоротили швидко. Вистачило кількох ударів. А командир 407-го полку повернувся до попівської хати продовжувати вечерю…
72. За брата кров
У Клебань, що між Тульчином і Брацлавом, кінний відділ більшовиків увійшов без пострілу. Доки ще загін гадюкою втягувався між хати, з села вже повтікали майже всі юнаки. Село завмерло в очікуванні нещастя. Хто такі «товаріщі», вже знав кожний…
Та потомлені походом москалі не дуже бешкетували. Повечерявши, вони швидко полягали спати…
А вночі в село ще тихше увійшли повстанці гайсинського отамана Лиха-Дорошенка… Діяли за наперед визначеним планом, тож отаману не довелося віддавати наказів. Козаки невеликими групами розійшлися по хатах, де стали на постій більшовики.
Невдовзі їх, сонних і невдоволених, почали зводити до отамана. Було холодно, і допит не проводився. Та й про що було говорити? Не перевиховувати ж їх…
Усі розуміли повстанське правило: полонених взимку немає. Тож залишалося лише почати кривавий бенкет.
Козаки різали ворога з насолодою. На час екзекуції людська подоба спала з лісовиків. Очі їхні світилися утіхою і наче промовляли: «Це за смерть Івана Максимчука… А це за смерть наших батьків, сестер і братів…»
Москалів було вирізано до решти. Гора їхніх тіл рухалася і хрипіла.
Перелякані коні нервувалися…
Справивши криваві поминки по Іванові Максимчуку, якого більшовики замордували в Ладижині кілька днів тому, козаки почали збиратися в дорогу.
Усі розуміли, що це була помста не лише за Івана. Це була «помста за насильство, за втрачене життя, спокійне і безпечне, за сон у лісі зимою на снігу, за голод, холод і нужду, за сльози матерів і сестер, за кров братів, за всі грабунки, за арешти і розстріли синів найкращих України», — так писав вже на еміграції Степан Радзієвський, повстанець загону гайсинського отамана Лиха-Дорошенка.