Багряні жнива Української революції
Шрифт:
Бачила б Марися, що накоїла… «Мара місила на місці болото, кипіла, клекотіла. Щось душилося, хропіло».
Хтось дико заволав:
— А-а-ай!!!
Карбат, злякавшись цього розпачливого крику, пішов урозтіч — аж земля гуділа. А вслід стріляло лише шість рушниць.
Перед повстанцями бився в судомах кінь, змушуючи їх підніматися над ровом… «Нараз із боку цвинтаря почувся крик, стріли: цілий цвинтар ніби ожив вогниками». Отаман здивувався і припинив стріляти… А з більшовицької застави раптом заторохкотів кулемет. Коли кулі заспівали зовсім поруч, повстанці зникли в рові. Бігли, нахилившись, досить
Мокрі як хлющ дістались повстанці містечка. Воно принишкло, лише на зсипному пункті було весело: дядьки ділили продподаток.
— Помагай пан Біг, — сказав отаман, проходячи повз селянина, який накладав нашийники на коней, збираючись від’їжджати.
— Спасибі. А куди вас Бог провадить?
— Все одно.
— Так сідайте, я вас підвезу. Дорога тут все згори — аж до нашого села. А там червоного духу нема.
Попрощавшись із товаришами, Чорний Ворон та супроводжуючий його козак вмостилися на підводу. А дядько, вйокнувши, збуджено оповідав:
— Забили секретаря ячєйкі та ще якихось двох «товарищів»… А наших було видимо-невидимо — можна було ціле місто забрати в мішки — не те що зсипний пункт. Мабуть, сам Чорний Ворон був, але ніхто його не міг пізнати, бо темно ж. Він наказав розібрати лише зсипний пункт, і оце везу для шости господарів… Буде пшеничка на Паску.
При слові «Паска» козак, що оберігав отамана, з жалем згадав вголос про калачі, які залишилися в рові.
— Та хай їм грець! — гукнув дядько. — Ось скоро приїдемо додому, то їстимемо вареники. Ми для вас дамо все що хочете, бо ми без вас ніщо. І сьогодня без вас булибисьмо нічого не зробили… Коли прокляті почули, що біля цвинтаря бомби рвуться, кинули кулемета і зникли — як корова язиком злизала. Ось я взяв від нього рукавицю, — дядько показав азбестову рукавицю, — пригодиться старій баняки відсовувати чи окріп носити…
Дядько казав правду — в селі партизанів зустріли добре.
На другий день під вечір Чорний Ворон із козаком відвідав засідання тутешнього «сельсовєта» і довідався про подробиці вчорашнього бою біля цвинтаря. Виявляється, що там було забито командира карального батальйону — того, що сметанку з медом любив. Поліг і його помічник. Кільканадцять червоноармійців було поранено.
— Повстанці навіть не зняли бурки з тіла командира, лише насміялись над ним, — захоплено розповідав один із членів сільради. — Він лежав, обнявшись зі своєю кобилою, а біля них лежали калачі, як шлюбний коровай.
Селяни аж за боки бралися. І отаман разом із ними, — хоч добре знав, скільки правди, а скільки вигадок у тій розповіді.
Та сміх само собою урвався, коли довідалися про арешт лісничого. Причиною було те, що червоні знайшли в нього такі самі калачі (лісничий якраз справляв хрестини). І червоні зробили висновок, що він або сам був на місці бою, або мусить знати повстанців. Чоловікові загрожував розстріл.
Це стурбувало отамана, бо лісничий віддавна допомагав повстанцям і, взагалі, в повстанському житті «доводилось дуже важити тими людьми, що жили на самоті».
Тому через сільраду відіслав у містечко команданту більшовицької залоги такого змісту записку: «Цим повідомляю, що команданта карбаталіону забито Чорним Вороном вчора увечері о 8-й годині вечора. Лісничий М. у цьому не повинен — ні словом, ні ділом.
Невдовзі лісничого відпустили — як сказав сам більшовицький командант, «за нєдастатком улік».
Як видно, не бажав більшовик загострювати стосунки з невідомими месниками…
Уже наступного дня отаман завітав до лісничівки. Там зібрався чималенький козацький гурт. Скорий якраз оповідав, як він зі своїм напарником зараз же по п’ятах карбатальйону зібрав кілька місцевих хлопців, потім до них приєдналося ще кілька дядьків. Зайняли «пузицію» на цвинтарі. Захопивши більшовицьку заставу, стали з кулемета бити по карбатальйону.
Скорий, а за ним й інші повстанці сміялися, уявляючи, як «товарищі» переорювали носами ріллю та кидали свої манатки. Лише господар був сумний.
— Чого сумуєте? — нарешті запитали його.
— Та й не сумую, а просто досадно, що мене прозрадили калачі… Як вони там опинилися, не знаю, але то справді були мої. І через них, власне, був би пішов землю їсти. Тьфу! — і він сердито сплюнув набік.
Тоді Скорий кинув:
— Та все ж не ви, а червоні пішли землю їсти.
Знову вибухнув сміх, а в отамана аж залоскотало у грудях…
Починалася весна 1922 року…
76. Життя і смерть отамана Соколовського
Зрадницький постріл пролунав уночі 8 серпня 1919 року. Це козак Матей, [15] що спокусився на обіцяні більшовиками 7 мільйонів рублів, через вікно стріляв у свого отамана — відомого повстанського ватажка Дмитра Соколовського…
[15]
Справжнє прізвище вбивці було Мазур. По-вуличному називали його Матеєм, а частіше глузливо — Матеяшко, тобто «недороблений Матей». За вбивство отамана одержав він, як твердить інше джерело, 10 мільйонів рублів. Пізніше селяни помстилися за смерть отамана і киями забили Матеяшка.
Матей був хоробрий і вірний козак. Не одну червону душу спрямував до пекла. Походив він із сусіднього до Горбулева села Пилиповичі, наполовину спаленого більшовицькими карателями. Здавалося, після того, що зробили більшовики з його рідним селом, він до смерті мститиметься їм. Та ні, спокусився на 7 мільйонів… Важко таке зрозуміти…
За свідченням інженера Миколи Фещенка-Чопівського, 1919 року під проводом Дмитра Соколовського було близько 8000 повстанців. Може, це й перебільшення, але отаман справді був енергійний і талановитий організатор. Чи не в кожному селі повіту сформував він козацькі сотні. Але всіх не мобілізовував — давав можливість селянам поратися на власному господарстві. Функціонував лише організаційний апарат, який у разі потреби міг за короткий час зібрати велику силу озброєного козацтва.